Про те, що сталося між мною, В. і Сєвою, на другий день знала вся школа. У класі стало нестерпно: спочатку всі з мене насміхалися, час від часу я ловила на собі їхні погляди, бачила, як менші класи показують пальцями й підсміюються. Старшокласники гигочуть, питають, чи сподобалася мені дискотека і чи не хочу я з ними на побачення. Я вирішила не звертати на них уваги. Проходжу повз них і голови не повернувши, навмисне довго, роблю вигляд, що я їх не бачу й не чую. Краєм ока бачу, як вони бісяться.

Керівничка зробила вигляд, що вона нічого не помічає. Не помічає, як на перервах на дошці з’являються написи «Шура – наївна дура!» і «Саша + Вадим = развод!», як Сєва обертається зі своєї парти й плюється в мене з ручки. Як Дашка демонстративно від мене відсіла до Вальки (з Ромчиком вони вже розійшлися). Як В., буває, відразу після уроку, вщипне мене за зад або торкнеться грудей. Я спалахую від образи, на що він каже: «Ну, ти ж як-не-як моя дівчина!». Хочеться врізати йому по морді – щоб не встав, щоб зламати ніс або зуба, щоб на нього все життя тикали пальцем і сміялися, як із мене. Я вже не вірю, що він міг написати ту записку, швидше за все, хтось знову вирішив пожартувати. Але вдруге той самий жарт уже не смішний, і Шура вже не така «наївна дура», як вони собі думають.

Бо що нас не вбиває, те робить нас сильнішими, правда?..

…

Ніхто не знає, як мені важко це все терпіти. Як згрібаю всі сили в кулак, щоб пройти повз них і не опустити голови. Як згадую найсмішніші епізоди з «Друзів», щоб не заплакати просто в коридорі. У школі я сама-самісінька! Однокласники поставили мене в іґнор, я для них більше не існую.

Сьогодні знайшла в кишені куртки записку:

«Пробач, це все С. Я не міг інакше. Нікому про цю записку не кажи».

Я й не сказала. Зім’яла її й викинула в найближчий смітник. Записка була без підпису, почерк – той самий, що й на попередніх. Але як я можу знати, хто писав усі інші папірці? В. чи Сєва? І що означає ця записка?..

Мені захотілося замкнутися в кімнаті й проплакати до ранку. Я не знаю, чи кохаю ще В. Не можу йому всього цього пробачити, не можу забути цього жахіття! Але якась частина мене, десь глибоко-глибоко, дуже сподівається, що цю й попередні записки писала саме рука В., і що бодай про останню з них Сєва не знає…

Вирішила ніяк не реагувати. Досить із мене «концертів».

…Я хотіла взагалі припинити сюди писати.

Тільки виявилося, що без щоденника – куди важче. Поговорити про те, що сталося, – немає з ким. От якби тут була бабуся! Вона би просто обійняла мене, вкрила б своєю хусткою, дала б мені виплакатися як слід і нічого не питала. НІЧОГО! Бо я не хочу ні з ким про це говорити! Ні з Дашкою, ні тим паче з батьками.

Коли це сталося, я хотіла порвати й спалити цей зошит – щоб ніщо не нагадувало про мої почуття до В. Ніщо! Тепер я знаю, що цей щоденник – це насправді єдиний мій найвірніший друг: йому і тільки йому я можу розповісти все, нічого не приховуючи.

…

14 листопада – найжахливіший день у моєму житті. Найжахливіший!

Я прийшла до школи – вся така щаслива й радісна. Мені здавалося, що мене оточують найпрекрасніші й наймиліші люди на світі, що всі мене люблять, усі зі мною як ніколи привітні, що у класі дивовижно пахне, а в душі в мене грала музика з фільму «Амелі»…

День минув чудово. Ми з В. майже всі перерви провели разом – розмовляли й сміялися. Мені здавалося, що всі вважають нас парою, і я цим неймовірно пишалася: я хотіла цього хлопця і таки його добилася! В. був такий милий, як ніколи. Пригостив мене бутербродом, сказав, що в мене «таке довге волосся». (Я сприйняла це як комплімент!) Після уроків ми пішли разом додому – вже ні від кого не ховаючись. Трималися за ручки і сміялися. Вже біля мого дому В. сказав, що чекатиме мене сьогодні ввечері, о 20:30, за клубом, на дитячому майданчику. Я сказала, що обов’язково буду.

Збиралася майже три години! Душ, миття голови, зуби, вкладання волосся (я цього зовсім не вмію робити!), макіяж, нова сукня, колготи, чобітки, пальто – я готова о 19:13. Чекати ще рівно годину – до клубу мені йти 17 хвилин. Батько був проти того, щоб мене пускати. Казав, що я ще мала, і що з мене буде, якщо я в такому віці ходитиму по дискотеках. Мама його переконала, що мені треба спілкуватися з хлопчиками, треба набувати досвіду, бо «Шурочці треба знайти собі хорошого чоловіка». Тато ще довго не погоджувався, я бачила, що він на мене сердиться. Але мені було байдуже! У мене побачення з коханим, і сьогодні я вперше цілуватимуся!

Почистила ще раз на дорогу зуби, взяла про всяк випадок жувальну гумку. 19:56 – виходжу, краще там десь почекаю, ніж спізнюся.

Прийшла на місце о 20:20. Темно, страшно. Нічого, – думаю, – зараз прийде В., і все буде добре. 20:22, 20:23, 20:24, 20:25, 20:27, 20:29, 20:29:30, 20:30 – де ж В.? Раптом із-за стіни почувся їдкий смішок. Сєва! Після цього голосно загиржало з десяток хлопців. Показався Сєва, Юрась, Ромчик і вся їхня гидосна комашка. В. серед них не було.

«Шо, мала, думаєш, коси розпустила – і вже красіва, да?» – Сєва говорив так голосно, що чути було на весь двір. Усі загиготіли.

Нічого, зараз прийде В. і нарешті побачить, який у нього «друг». Він йому вріже, він же не Юрась! Я роззирнулася: ось-ось мав прийти В.

«Дивіться, пацани, вона ще віре, шо Вадік прийде! – знову тупе іржання. – Дєвачка, та ти наївненька дурочка, якщо вирішила, шо Вадя в тебе втюхався!»

Не розумію, про що вони.

«Прийшла тут, панімаєш, ряжена! Діскатєка – не твоє місце, заруби собі на груді. Тут тільки красівих тьолочок пускають, поняла? Не то, шо ти!»

Що гукали «пацани», я не розібрала.

Сєва вів далі: «Ми з Вадьою заодно, поняла? Я ще давно помітив, шо ти на нього запала. Ми з ним потьорлі троха і вирішили тебе провчити – шоб не думала, шо ти така умна!»

Ги-ги-ги.

«Він мені про твою писульку ще на уроці сказав, ми з неї вмєстє посміялися. Це я все придумав, шоб він за тобой начебто приударив! Всі про це знали, тільки ти, дурочка, повелася!»

Ги-ги-ги. Га-га-га. Ох-ох-ох.

«Кстаті, вкусні яблука? То з мого дерева, шоб ти знала!»

Поки Сєва говорив, я відчувала, як один за одним умирають усі мої метелики. Один, другий, двадцятий, тисячі метеликів. Я відчувала, як це боляче – коли в тобі вмирають метелики. Я думала тільки про них, а Сєвині слова долітали до мене наче крізь сон – коли ще нестерпно хочеться спати, а мама вже будить.

«Ладно, пацани, бачите, вона якась довбанута, пішли отсюдова, хай пореве!»

Сєва під аплодисменти «пацанячого» іржання пішов туди, звідки вже з півгодини чулося «бєлиє рози, бєлиє рози, бєззащітни шипи»… Ні, я не буду ревіти. Не буде йому такого задоволення! НІ ЗА ЩО! Я більше ніколи не ревітиму. В мені вмерли всі до єдиного метелики – як я можу плакати?..

Значить, усі про це знали? Усі-всі? Що, невже й Дашка… знала? Невже… невже вона вмовляла мене простити В., знаючи, що ВОНИ задумали?!! Може, її намовив Ромчик?.. Але ж вона – моя подруга!

Додому я йти не могла. Мені хотілося провалитися крізь землю, опинитися в іншому куточку землі, переїхати, змінити школу – тільки б ніколи нікого з них не бачити! Я їм нізащо цього не прощу. НІЗАЩО!

Стало так себе жаль, дуже хотілося плакати. Але я не плакала. Зібрала волосся у хвіст і подалася додому. 33 хвилини – стільки я добиралася до місця, де живу. Хотілося замкнутися у своїй кімнаті і ніколи більше не виходити. Тільки б батьки нічого не питали! Тільки без питань! Бо інакше я не витримаю й розревуся, як завжди. А я собі пообіцяла.

…

У хаті світилося. На кухні нікого. На підлозі – кров і розбите скло. Густий червоний слід вів до великої кімнати. На підлозі сидів тато й лівою рукою намагався спинити потік крові. Тато був блідий і дуже нещасний.

«Господи! Що сталося, тату?!!» – у мене трусилися руки й тремтів голос. Я боюся крові майже так, як висоти. Татова кров була скрізь – цілими озерами. Не знаю, як давно це сталося і скільки крові тато втратив. «Треба викликати швидку!» – в паніці я забула, де в нашому досі знаходиться аптечка й що робити, щоб зупинити кров.

«У машині… аптечка», – тільки й сказав тато.

За мить я вже зав’язувала татові джгут і писала записку з часом – 21:43.

Я боялася спитати.

«Де мама?»

«В кімнаті. Не бійся, з нею все нормально. Я… я розбив рукою скло».

«Треба викликати швидку», – повторила я.

«Ні. Я… саме… заживе».

«Але ж тату! Тут стільки крові! І рана… вона сама не заживе, її треба зашити».

«Я не хочу… пояснювати в лікарні, як це сталося… Розумієш?»

«Але ж тату!» – я відчула, як по щоках у мене потекло щось гаряче й солоне.

Я взяла ганчірку й витерла таткову кров. Ганчірка вся змокла, довелося порвати ще й простирадло. Це все завтра піде у вогонь – спалити, ніколи не бачити!

Зібрала розбите скло – з дверей на мене дивилася закривавлена дірка. Мама була у моїй кімнаті. Двері зачинено зсередини. Я постукала. Мама не відповідала.

«Мамо!» – тихо сказала я.

З того боку клацнув замок.

Мама лежала, згорнувшись у клубочок, і плакала. На обличчі й руках у неї були синці.

«Мамо, тато стікає кров’ю, – я сіла поруч із мамою, щоб говорити пошепки, – йому терміново треба в лікарню».

Мама мовчала, відвернулася й голосніше заплакала.

«Мамо, він може померти!»

«Нехай…»

Я скочила, вийшла з кімнати й побігла до сусіда. Сказала, що тато тяжко поранився і йому треба в лікарню. Сам він їхати не може, бо порізав праву руку. Сусід, дядько Миколка, накинув на себе куртку й за дві хвилини вже допомагав татові сідати в машину.

О 22:44 татову руку зашили й зав’язали бинтом. Поріз виявився досить глибокий, перерізало вену – дуже довго кров не могли спинити.

О 22:53 ми подякували лікарю й поїхали додому. Татові дали заспокійливе й знеболювальне – за десять хвилин по приїзді він заснув у кімнаті, де перед тим стікав кров’ю. Я тихенько зачинила двері й пішла до мами.

Вона вже опанувала себе й лиш іноді схлипувала.

«Як він?»

«Заснув».

«Поріз дуже сильний?»

«Наклали шви».

«Я думала, що цієї ночі він мене вб’є».

«Мамо, він стікав кров’ю! Він міг померти!»

Я не могла лишатися з нею. Я їй ніколи цього не пробачу – того, що вона закрилася в кімнаті, коли він сидів у калюжі з кров’ю.

…

Цієї ночі я зовсім не спала. Це мала бути найщасливіша ніч у моєму житті.

НЕНАВИДЖУ СЄВУ!

Увесь день В. намагався відвести мене вбік і поговорити, хапав за руку й заглядав у очі. Я робила суворий вираз обличчя, дивилася на нього крижаним поглядом і різко висмикувала руку, всіма своїми діями даючи йому зрозуміти, що між нами все скінчено.

На уроках В. кілька разів обертався на мою парту, сподіваючись зловити мій погляд. Я в той момент відверталася до Валі або шепотіла Дашці якусь дурничку. Дашка нервово хихотіла. Я строга, але справедлива. Він на це заслуговує!

Після уроків В. чекав на мене біля роздягальні. У руці він тримав величезне червонощоке яблуко – якраз таке, як я люблю. Із кишені стирчала шоколадка. Я, повернувшись до Дашки, голосно запропонувала їй піти на пошту – подивитися, чи немає там нового номеру «Однокласника». Хоча Дашка більше любила «Cool Girl».

В. стояв як у воду опущений. Так йому і треба, щоб знав, як із Сєвою дружити й міняти його на мене!

Щойно ми вийшли зі школи, Дашка питає:

«За що ти так із ним?»

«Як “так”?» – вдаю, що не розумію.

«Не придурюйся, ти знаєш, про що я! – наполягає Даша. – Чому ти не пішла з ним додому? Він же тебе вже кілька днів дожидається!»

З несподіванки я аж стала: «Звідки ти знаєш, що кілька днів? Ми ж нікому нічого не казали…»

«Всі знають, – каже Даша. – Сєва всім розказав».

Ненавиджу Сєву!

«Саш, ну чого ти така? Ну, піди з ним, погуляй, може, на дискотеку сходіть – потанцюєте, розважитеся, поцілуєтеся… – Даша говорить зі мною, як моя бабуся. – Може, він і цілуватися не вміє! Тоді вже його кинеш. Але нащо ж ти його ставиш у таке становище?»

«Яке “таке” становище? – щиро не розумію я. – Це ж він притягнув на побачення Сєву, а не я!»

«Тю, дурниці! – каже Даша. – Що той Сєва! А з В. всі позаочі сміються, що він втюхався в тебе по самі вуха. І Сєва перший сміється».

НЕНАВИДЖУ СЄВУ!

На пошту йти вже зовсім не хотілося. Хотілося наздогнати В. й сказати йому, що я все прощаю. Ми мовчки дошкандибали до пошти, купили собі по журналу й швидко рушили додому. На щастя, нам на різні вулиці – не хотілося чомусь ні з ким говорити. Треба було подумати.

Дорогою мені стрілися Валька й Ромчик. То он чого вони всі весь тиждень так хитро всміхаються!

Мені стало чомусь дуже прикро за В. – чому вони з нього насміхаються? Хіба це смішно – закохатися в когось по вуха? Зовсім ні. У книжках он про це завжди пишуть дуже піднесено… І ніхто ніколи з героя не сміється, якщо він раптом у когось закохається…

Підходжу додому, а там, на лавці, сидить… В.! З яблуком і шоколадкою. Змерз, біднесенький...

«Ти давно тут?» – здивовано й несподівано радісно питаю.

Побачивши мене, підвівся, наче сидіти на моїй лавці було чимось забороненим.

«Та не дуже. Я ось тобі… приніс», – і простягає мені яблуко й шоколадку.

Беру, дякую.

Стоїмо, мовчимо.

«Я теє… – почав, – завтра п’ятниця…»

«Ну, так», – не розумію, до чого він хилить.

«Нє, Саш, ти не зрозуміла, – каже дуже тихо й дивиться мені в очі, – завтра дискотека. Може, ти прийдеш?»

Я відчула, як у моєму животі знову ожили метелики. Здається, цього разу їх було в тисячі, а то й мільйони разів більше, ніж у понеділок. Здається, я не витримаю лоскоту й ось-ось засміюся. Здається, я найщасливіша дівчина у світі!

Пробую взяти себе в руки. Цить! Ша! – подумки кажу неслухняним метеликам.

«Я подумаю», – відповідаю. Хай помучиться! Я так довго чекала, щоб він мене запросив, тепер хай і він похвилюється!

«Ну, Сашенько, ну! – Вадим благально дивиться мені в очі і ніжно бере за руку. – Мені треба знати точно! Просто зараз!»

Метелики стають нестерпні, і я вибухаю сміхом.

«Так! Так! Та піду я, піду!»

Вадим і собі сміється. Відпускає мою руку й каже: «Ну, то до завтра. І вдягни щось сексуальне! Па!»

Я така щаслива, така щаслива! Обійняла би весь світ! Завтра нарешті я вперше поцілуюся! Від цієї думки мене взяли дрижаки. Ось вони – наслідки того, про що говорила Оленка! Ось він – мій принц на білому коні, із зеленими очима.

Моя нова сукня – якраз те, що треба. Звісно, можна було б трохи коротшу, але батьки мене в такій із дому не випустили б. От якби ще високі чоботи! Було б супер! Ну, та маємо, що маємо. Сукня сидить ідеально. Підкреслює високі груди, приховує трохи завелику дупу, ідеально підходить під колір очей. Позичу ще в мами її парадне намисто й кульчики – і я готова.

До дискотеки лишилося 28 годин…

Цілий день я на В. навіть не глянула. Так, наче ні його, ні навіть його парти для мене не існувало. Навмисне голосно сміялася, а на перерві в коридорі стала поговорити з сусідом – Богданом, він на рік старший і в дитинстві у нас була «любов». Тепер ми добрі приятелі, але В. про це можна й не знати.

Дашка не мала на мене часу: у неї з Ромчиком якісь проблеми, і весь день вона голосно з’ясовувала стосунки. До кінця уроків вони наче помирилися, але я б усе одно нікому про вчорашнє не розповіла б…

В. намагався зі мною заговорити, тикав у кишеню якусь записку, та я демонстративно її вийняла й порвала так, щоб він бачив. Я ображена.

Додому я йшла городами – щоб із ним не зустрітися.

У хвіртці стирчала записка – від В., звісно.

«Ти зла? Чого? В. Г.»

Він ще питає!

Найщасливіша дівчина на світі

Я найщасливіша дівчина на світі.

Сьогодні на перерві В. з мене очей не зводив. Хоча щоб поговорити – не підходив. А перед англійською він передав мені записку: «Сьогодні на тому ж місці? В. Г.» На уроці він обернувся, і я, зустрівшись із ним поглядом, кивнула.

Цікаво, то ми вже як – пара? Зустрічаємося чи ні?

Дашка казала, що коли зустрічаєшся, ходиш скрізь разом – на перерві, після уроків, інколи закохані навіть на уроках разом сидять, але тільки до того, поки про їхні стосунки не дізнаються вчителі. Тоді їх у примусовому порядку розсаджують у різні боки класу й усякий раз, коли хтось із двох намагається передати іншому записку, вчителька (особливо якщо це – Мензурка!) їдко робить зауваження обом.

А ще зустрічаєтеся ви тоді, коли танцюєте мєдляки на дискотеках і цілуєтеся по кутках.

Ну, нашим із В. «стосункам» – усього півтора дні. До дискотеки ще цілих три з половиною дні, а сидіти разом і червоніти перед усіма я й сама не хочу. Як і лизатися по кутках і ходити у школі за ручки, щоб усі хіхікали й обговорювали нас. Ні-ні, краще вже хай усе буде в таємниці – щоб ніхто ні про що не знав!

Після уроків я не йшла, а бігла з підстрибом до місця зустрічі. За кілька метрів до того місця, де вчора стояв В., відчула, як у животі знову пробуджуються зі сну вчорашні метелики.

Але В. не було. Метелики згорнули крильця й затихли. Нічого, – подумала собі, – може, він просто затримався в роздягальні. Це ж я он як вибігла! Та й не йшла сюди, а просто-таки бігла! Точно, він зараз підійде. Я підняла з землі камінчик (може, то той самий, що його вчора тримав у руках В.?) і стала чекати. Хвилин за п’ять із-за рогу показалися дві хлопчачі постаті – В. (його я впізнаю по тому, як реагують «метелики») і… Сєва? Але чому, чому він не здихався Сєви? І чому Сєва йде цією дорогою? Йому ж узагалі не по дорозі!

«О, Шурка! – весело закричав В. – А ти чого додому не йдеш?»

Нічого не розумію – що за питання? Хіба не ти – «В. Г.», із яким я маю йти додому? І яка я тобі Шурка!?

«Та оце, задумалася, – відповідаю наче спокійно, а сама тому Сєві зараз голову відірвала б! – вирішила свіжим повітрям подихати. Сьогодні так тепло й сонячно! Може, це вже останнє цього року тепло…»

Сєва чогось загиржав. В. посміхнувся.

«То пішли, проведемо тебе, – каже. – Ми з Сєвою вирішили сьогодні в мене пограти в комп’ютерну гру – мені брат нову привіз! До речі, конфету хоч? У мене тут ціла купа, але я їх не дуже-то й люблю…»

От лицемірна сволота!

Падлюка! Свиня! Чудовисько! Зарозумілий ідіот! Міг би й попередити, що з ним ще Сєва преться. Міг би якось на мигах пояснити! Стою тепер, як повна дурепа, з цим камінцем! Тепер іди з ними цілих 15 хвилин! Здуріти можна! Та ще й Сєва, якого я терпіти не можу! І як В. може з ним дружити? Сєва ж такий придурок! Двієчник, курить, ще й батько в нього час від часу йде в запої… А сестра, кажуть, гуляща – оце-то сімейка! Нічого не скажеш.

Ідемо. Я мовчу – про що мені з ними говорити?

В., як на зло, весь час патякає. Про нові ігри, про те, що брат йому привіз реферати з фізики й суспільства, про те, що серіали – це повна фігня, окрім хіба що «Друзів». Сєва тільки дурнувато хіхікав і розказував, як до нього приїжджали старші «пацани» з Києва – студенти, і як вони з ними «кльово тусять».

Ну що можна було знайти в цьому Сєві?

Я була така зла, що вирішила наступного дня з В. навіть не говорити. У нас же мало бути побачення! А він притягнув цього Сєву – в комп’ютерну гру вони, бачте, вирішили пограти!

Ми дійшли до мого дому, я попрощалася й хутко зачинила за собою хвіртку. Вони, гиржучи, пішли собі далі.

Вдома нікого не було. Їсти також нічого. Це ще й зварити щось треба, бо прийдуть із роботи батьки і, як завжди, з порогу: «Ой, а що в нас сьогодні на обід?». Блін, ну невже в мене немає своїх справ, щоб я ще й обіди варила?! Мені он із фізики трійка загрожує… І в особистому житті купа проблем! А їм – аби було що їсти!

Не буду нічого робити, от хай собі роблять, що хочуть. У мене – фізика.

А сама оце взяла щоденник і пишу. Зла така, що нічого в голову не лізе! Ну як, як ВІН міг?.. Знаючи, які в нас із Сєвою стосунки…

Метелики!!!

Дід із бабою, почувши, що мені треба нове плаття, всміхаючись дістали з шафи якраз стільки грошей, скільки треба. На вихідних ми з’їздили з батьками на базар і вибрали мені симпатичне синє платтячко (я, звісно, хотіла оте коротеньке з блискітками – щоб у тьмяному світлі дискотеки виглядало, як модельне!).

Думаю, треба приступати до «рішучих дій».

На уроці з укрмови, поки Сєва щось мимрив про те, що він не зробив домашку, тому що не зрозумів, що треба було зробити, я шкрябала В. любовну записку. Дашка гаряче переписувала свою домашку з мого зошита, тож вона не заважала й не бачила, що я там роблю, – ідеальний час!

«Пішли сьогодні разом додому! Чекай мене за рогом за 10 хвилин після останнього уроку. С. К.»

Звернула, підписала й після уроку непомітно поклала у його щоденник.

До кінця уроків ходила сама не своя. Мене трусило – аж Дашка захвилювалася, що такого сталося. Кажу, що знов фізику не зробила, боюся, що Архімед викличе. А на фізиці, бачу, В. нарешті відкрив щоденник. Ну, думаю, капець мені, якщо хтось побачить. Аж ні – він непомітно вийняв записку й поклав у кишеню. Ох, добре, що він не показав її Сєві!

На перерві – нічого. В. на мене навіть не глянув. На алгебрі й геометрії – теж. З останнього уроку нас відпустили – Мензурка захворіла.

Вдягаючи куртку, я ледь просунула руки в рукава. Це ж або він зараз на мене чекатиме, або ні, і тоді все пропало – я йому не подобаюся! Дашка пропонувала зайти ще в магазин, але я сказала, що недобре почуваюся, тож краще піду додому. Дашка, гмикнувши, схопила за руку свого Ромчика й потягла його гуляти.

Ішла повільно, як тільки могла. Усі однокласники вже давно мене обігнали – В. серед них не було. Поки дійшла до рогу, передумала все, що можна: згадала з десяток законів фізики, кілька формул з підручника з алгебри для 9-го класу, повторила ті два правила, яких «не міг зрозуміти» Сєва, згадала все, що було в минулих серіях «Беверлі Хіллз» і… побачила за рогом В.

Він, здається, теж нервував. То бліднув, то червонів. Не знав, куди притулити руки, підняв якогось камінчика й крутив ним у всі боки. Голос у нього теж тремтів, коли він вітався. «Та недавно бачилися», – кажу йому наче з усмішкою, а в самої теж голос стрибає з високих нот до майже хрипоти. «Ти що, застудилася?» – питає. «Та, може, трошечки, похолодало», – брешу, щоб він не помітив, як у мене трусяться руки. Пауза, йдемо дуууууже повільно. «То ти записку написала?» – питає. Я опускаю голову й киваю – не можу подивитися йому в очі. Згадую, як писали в журналі, що зізнаючись комусь у коханні, слід обов’язково бачити першу реакцію людини – як вона реагує на цю новину: радіє чи дратується. Бо коли любов невзаємна, людину дратує вияв почуттів із боку того, хто їй байдужий, а коли взаємна, то в неї ніби метелики літають у животі. Від того дуже лоскотно й хочеться сміятися, тому людина, яка теж любить, щаслива й усміхається, коли їй про це кажуть. Ось так.

В. каже, що не чекав від мене такого. Що думав, ніби мені подобається Сєва, бо я завжди на нього дивлюся на уроках. Я подумки відповідаю, що дивлюся не на Сєву, а на їхню парту – на те місце, де сидить В. А вголос сказати нічого не можу – наче мову відняло. Нарешті щось мугикаю й хитаю головою: мовляв, Сєва мені зовсім не подобається! (І як узагалі можна було ТАКЕ про мене подумати? Я і Сєва!) В. усміхається. Мовчки ми йдемо ще метрів двісті. Раптом В. каже: «О, я зовсім забув! Хочеш яблуко? Я бачив, ти сьогодні нічого не їла». Я киваю: «Так!» – і відчуваю, як у животі злітає з десяток метеликів. Додому ми йдемо вже розмовляючи про якусь музику – яку, не пам’ятаю, бо про музику мені якраз думалося найменше… Хотілося усміхатися й кричати на весь світ: я люблю В. Г.!!! Чуєте? І в животі в мене живе цілий рій величезних метеликів!

Нудьга, нудьга, нудьга!

На канікули мене заслали до діда з бабою. У батьків саме був цей період, коли три невисварені маленькі сварки стали однією великою. Вони справедливо вирішили, що краще мені цього не чути й не бачити.

Я чесно-чесно дуже-дуже люблю своїх діда й бабу, але так нудно, як у їхньому селі, мені ніде не було! Та ще й восени, коли всі дороги перетворюються на суцільне багно. З хати вийти не можна, щоб не забруднитися з ніг до голови! Ще й телевізора в них нема. Точніше є, але показує він аж три канали – всі чорно-білі й жодного музичного! І я вже мовчу про інтернет!!!

Єдине, що мене поки що рятує, – це піч. І бабина печена картопелька з салом. І ще їхні яблука. І книжки. І ще, може, те, що вони мені завжди дають грошей, коли я приїжджаю. А я саме збираю на нове платтячко – щоби спокусити В.!

…

Сьогодні бабуся так тихо підходить до мене й питає, чи є в мене хлопець. По-змовницьки так, наче подружка. Своїй іншій бабусі, татовій мамі, я на це питання завжди відповідаю, що є. Їй все одно байдуже: вона мною не дуже переймається, в неї в місті своє життя, і ще вона більше Ваньку любить. Почувши ствердну відповідь, бабуня відразу починає розповідати про свої справи, і нікому до моїх душевних терзань уже немає діла.

Ну, а мамина мама – інша (хоча їх обох звуть Наталками). Вона мене справді любить. Я в неї єдина внучка, решта всі – хлопці. Бабця сідає біля мене, обіймає (в неї такі шорсткі й на диво теплі руки – я завжди думала, що це через її чудо-піч і через хліб, який щотижня в тій печі печеться) й тихо-тихо, щоб дід не чув, питає, як у мене справи. Чи все добре у школі, як удома, які тепер хлопці і хто мені подобається. Як правило, я починаю з чогось неважливого: у школі все нормально, якби не фізика; однокласники в мене в цілому хороші, якби не Сєва; Дашка – подружка моя найкраща – інколи буває така коза, що я собі обіцяю з нею ніколи не говорити; батьки – ну, ви знаєте, бабусю, які вони, але що поробиш; і… цеє… є один хлопець… У нього зелені очі і він не такий, як інші.

«Тобі він подобається, Сашуню?» – схвильовано питає бабуся.

«Ну, – кажу, – здається, так».

Хоча інколи я не розумію, чого він хоче. Інколи він підходить до мене на перерві, і ми розмовляємо й гигочемо до самого дзвінка. Однокласники, проходячи повз нас, так собі тихенько посміхаються – думаю, вони заздрять. А буває так, що він на мене кілька днів і не гляне, навіть не вітається. Додому ніколи не проводжає, хоча ми живемо майже поряд. А ще, бабуню, кажу, він мені сниться – то в ролі бика, то вовком, а то величезним чорним собацюрою!

Коли розповідаю про собаку, мене беруть дрижаки. Бабуся кладе мені на плечі свою хустку – думає, що холодно, – і каже: «Стережися його. Бик уві сні – то хлопець, який добивається твоєї уваги, але вовка й пса краще стережися. Тим паче, що коли хлопцеві до вподоби якась дівчина, він її обов’язково проводжає додому. Носить її портфель і пригощає яблуками. Або чим там у вас пригощають?»

Мені чомусь стає так сумно за себе: він же й справді жодного разу нічим мене не пригощав! Хоча носить до школи то яблучко, то бутерброд, то цукерки… Роздає всім своїм друзякам – щедрий, бачте! Хоча, з іншого боку, дівчат він не пригощає взагалі, та й не бачила я, щоб хоча б когось він додому проводжав і за когось сумку ніс. Не було такого, точно! Я би помітила. Може, він просто соромиться перед класом? Ну, там, скажімо, будуть із нас сміятися, що ми жєніх і нєвєста, що ми пара. Хоча з Дашки ніхто не насміхався, коли вони з Ромчиком у коридорі зажималися. Кажуть, навіть лизалися, але я того не бачила.

Кажу бабці, що мій В. – він не такий зовсім. Він просто дуже соромиться до мене залицятися. Я знаю.

А сама собі знову думаю: може, йому треба допомогти, підштовхнути до більш рішучих дій? Може, таки варто сходити на ту противну дискотеку?

Друга велика брехня

Ненавиджу своїх однокласників! Дашку – теж мені «подруга» називається! – і всіх-всіх-всіх! А найдужче ненавиджу В.! Хоча… хоча його я ненавиджу й водночас… не можу ненавидіти. Хоча він і свиня.

Сьогодні заходжу до класу, а там усі сидять – такі настовбурчені, перешіптуються. Не знаю навіть, чи вітатися. Кажу: «Привіт!» А вони – всі погляди на мене, непривітні такі, Сєва з порогу кричить: «Чуєш, Сашка, це ти шо, в газеті друкуєшся, да?!» І смішки поповзли класом, а ці придурки переглядаються між собою. А-а-а, думаю, он воно що! А Дашка ще й докидає: «І який це в тебе там, Шурочко, за студентик у бойфрендах?» І знову всі гиржуть. «Та який ще бойфренд, Дашуню! – в’їдливо процокотіла наша Валюша. – Там про грип написано! Теж мені новина – писульки про соплі й сльози!»

Захотілося провалитися під землю разом із тією бісовою газеткою. Немає в мене ніякого «студентика», вигадала я все, хіба не ясно? Але найбільше болить те, що разом зі всіма насміхається й В.… Хай уже – Дашка, хай Сєва, хай усі решта, але В.!.. Хіба він нічого не знає? Усі знають у класі, а він – може, тільки вдає, що не знає?

«Його звуть Олег, – відповідаю. – Він учиться з моїм братом, і йому дев’ятнадцять». Вимовляю ті «дев’ятнадцять» так, щоб у них заціпило.

Брехня це все, брехня. Нікого в мене немає і не буде, окрім В.!

Хоча він мене й не кохає. Він нікого не кохає…

Раптом Дашка й усі-всі замовкли, розсілися по місцях. Виявилося, у класі вже секунд двадцять як стояла вчителька. Оленка Петрівна привіталася й почала урок. Хтось переказував Коцюбинського, а мені на душі було так, мовби інший «хтось» узяв і залізними клешнями стиснув серце.

Сяк-так досиділа урок. Завтра канікули – може, всі забудуть про мого «бойфренда Олега», і все буде по-старому?..

Тепер мені сниться, як ми з В. цілуємося. Я ще ніколи ні з ким не цілувалася, але ніхто про це не знає. Якось Сєва був жартома спитав, чи я вмію. Я не знала, що відповісти, але, на щастя, він був уже випив трохи «Ізабелли» й відповів за мене: «Та ну, канєшно!». Я зітхнула з полегшенням і мовчки кивнула. Цілуватися я, звісно, не вміла. Та й досі не вмію.

У тих журналах, які тато ховає в себе на шафі, докладно описано як поцілунки, так і все інше. Однак я все рівно не уявляю собі, як це. Дашка колись казала, що мокро. Вона в мене досвідчена. Поцілувалася вперше в четвертому класі. Ясно, що не по-справжньому, але в губи. А мене ніхто цілувати не ліз. Може, тому, що я вечорами сиджу вдома й читаю? Та ну! Для справжнього принца це не перешкода! Виходить, я просто нікому-нікому не подобаюся?.. Я товста й некрасива?..

Так нічого й не придумала. Боюся, що сонник бреше, і В. тільки з мене посміється. Як я потім із ним учитимуся? Ще ж цілих півтора року!!!

В!

ВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВ

Не припиняю про нього думати. Він сниться мені ночами. В одному зі снів за мною біжить величезний бугай. Я в рожевій куртці й зеленій шапці, тих, що ще малою носила. Він біжить, я тікаю, він доганяє, я біжу швидше, але втекти не можу… Він доганяє, я кричу від жаху, обертаюся, а там – В. Тільки очі в нього вже не зелені, а хижі й червоні.

В іншому В. не бугай, а вовк. І він зазирає до мене у вікно. Я ховаюся під ковдру, він дивиться на мене й хоче виманити надвір, а я страшенно боюся. Ховаюся під ковдру з головою, В.-вовк не зникає. Він розказує мені казки, але я з-під ковдри все одно не вилажу. Ні за що!

Ще в одному сні В. став собакою. Я йшла собі додому дорогою, і з однієї дороги раптом мене помітив величезний чорний пес. Глянув так, ніби вивчав чи впізнавав. Я на нього подивилася, душа моя скочила вмить у саму глибину п’яток, сказала: «Йди собі геть! Нам не по дорозі». А пес вочевидь думав інакше: зиркнув так хижо на мене, посміхнувся й пішов поруч зі мною. Не гарчав, але той погляд… Так ми йшли – він з одного боку дороги, я з другого – аж до самого повороту в мій куток. Собака відволікся на людей, які стояли й про щось гомоніли, а я тимчасом – ходу! Так швидко я ще ніколи не бігала. Лиш зачинивши за собою хвіртку, відчула себе в безпеці – і прокинулася.

А сонник – молодець, знає, що писати! Пише, що бик – то залицяльник. То що ж, виходить, я таки подобаюся В.? Може, він просто боїться про це сказати? Може, натякнути йому якось? Записку передати чи ось солоденьке – з натяком? А може, попросити його допомогти мені з фізикою? Він наче тямить у ній більше, ні я. Або спитати, чи можна скористатися його інтернетом? Або підстерегти його, коли він буде йти додому? Не знаю… Кажуть, хлопці в таких речах бувають ще більш сором’язливі, ні дівчата. Що вони тільки на словах такі всі мачо, а на ділі – не кожен із них навіть цілувався! А послухати, то вони прям експерти з питань сексу й того, як «зняти» дівчину. Сподіваюся, В. не такий.

Дивно, але цього 15-го числа батьки не сварилися. Як і 16-го, як і решту чотири дні. Коли вони так довго живуть тихо, я починаю готуватися до чогось грандіозного. До великого-великого скандалу – з криками, биттям посуду, одержаного в подарунок на весілля, з тяганиною за волосся й хапанням за гострі ріжучі предмети, з замиканням у своїй кімнаті й закриванням вух (це вже про мене)… Коли вони не сваряться й не скандалять регулярно (кожного 15-го числа), мені здається, у них щось усередині накопичується, збирається в чорний колючий клубок і виривається одного дня з потрійною силою. Я замикаюся в себе в кімнаті й плачу, закриваю подушкою голову й питаю Бога, навіщо Він дав мені таких батьків. Бог, як правило, мовчить. Лиш одного разу він вустами якогось психолога з журналу сказав, що батьків не вибирають. І крапка.

Інколи мені здається, що краще було б, якби вони розлучилися. Ваня думає так само. Він узагалі, здається, нічим не переймається: його обходить лише його гуртожицьке життя…

Окей, – каже Ваня, – хай розлучаються. Я повнолітній, і мені не доведеться вибирати, з ким жити.

Ідіот! Як же, як же мені жити без когось із них?..

Мій перший твір, написаний майже в окопі

Сьогодні мій письменницький дебют: тато приніс газету з моїм оповіданням. Називається воно «Жити!». Це історія про дівчину, студентку, в якої все в один момент пішло шкереберть: сесію вона не склала, з коханим посварилася, батьки її не розуміють… Дівчина потрапляє в грозу, ховається під деревом, у дерево влучає блискавка – здається, що це кінець… Переконана, що помирає, моя героїня просить Бога дати їй другий шанс, обіцяє змінитися і стати сильною… Й ось, коли дівчині видається, що від блискавки горить її шкіра, виявляється, що в неї просто жар… від грипу.

Хотіла підписатися псевдонімом, але тато сказав, що на журналістику треба буде подавати свої публікації. А псевдо я вже придумала: «Любов Красива».

Колись я стану письменницею і всі вони будуть мені до лампочки. Напишу всю правду про Сєву і всіх-всіх-всіх, так, як воно є. В. кусатиме собі лікті, а математичка нарешті второпає, що її алгебра мені до дупи!

В. нарешті зі мною говорить. Йому зняли пов’язку, але на фізру ще поки не дозволяють ходити. Боже, це значить, що я можу поки не симулювати місячні, правда?

УРА!

В. живий.

Боже, дякую, що Ти почув мої молитви. Обіцяю, що більше ніколи не гратиму в баскетбол. За винятком уроків, але обіцяю бути обережною і вдавати, що в мене місячні, коли наступного разу гратимемо проти хлопців.

Намагалася запитати, як В. почувається. Здається, він тепер мене боїться… Ну, за що, за що мені таке?! Я ж не винна, що він забрав м’яча!

Найжахливіший урок у світі! Ніколи-ніколи-ніколи цей день хай не повториться!!!

О Боже! Не знаю, як таке могло трапитися! Не знаю, як дивитися тепер в очі В.!

Я така ідіотка! Корова жирна! Ну чому, чому він перехопив той м’яч?!!! Чому то був не Сєва і не Юра?! Я би їм ще й врізала на додачу!

Сьогодні на фізкультурі грали проти хлопчачої команди в баскетбол. Не знаю, чому так, але коли я граю, то розпалююся так, що мені однаково – що мама, що тато, що рідний брат, головне – виграш! Летить, значить, м’яч просто мені в руки, а тут його бере й майже подвійним сальтом перехоплює неабихто, а сам… В.! Я спершу трошки розгубилася, але ж гра є гра! Та й хотілося, щоб В. мною пишався… І я, значить, зі своїми метром сімдесятьма і шістдесятьма кілограмами як навалюся на бідолашного В.! Як привалю його! А він, упертюх, усе м’яча не відпускає. Дарма, думаю. Я його за вухо – гам! (Не знаю, що на мене найшло. Я ж кажу, що стаю некерована!) Він як завищить! Тут я помітила, як на нашу купу з мене, м’яча і Вадима насувається вся дівчача команда – зі своїми метрами шістдесят із зайвим і своїми п’ятдесятьма з чимось кілограмами кожна. Я вгризаюся в м’яча, дівчата з диким воланням з розгону падають на нас. Бідний, бідний В.

У мене тільки синці, а з ним, здається, зовсім кепсько… Після гри повели до медпункту і більше ніхто його не бачив… Біднесенький… А що, як у нього зламана рука? А що, як у нього внутрішня кровотеча? Або вивих ребра? Або зачепило важливу артерію?! А що, як він через мене помре?!!! Я не зможу собі пробачити!!! Я не зможу тоді жити… й піду, мабуть, у монастир. Я серйозно. Цілий день сьогодні про це думала. Якщо В. не виживе, я більше нікого не зможу покохати. Це так тяжко – втрачати того, кого любиш. Бачити, як він конає від болю просто під тобою…

Це нестерпно!

Нічого в голову не лізе. Не можу ні їсти, ні спати. Боюся завтра прийти до школи, а там усі плачуть і в траурі…

А мама! Хіба вона не бачить, як мені погано?! Чому чіпляється зі своїми розпитуваннями?.. Вона ж нічим не зможе допомогти!

…Боже, я більше ніколи не гратиму в баскетбол – хай тільки В. виживе! І хай у нього не буде нічого зламано…

Велика брехня

Зранку збрехала батькам, що хвора. Нагріла термометр у склянці з чаєм – і я вдома. Не хочу йти до школи. Не хочу нікого бачити. Хочу в іншу школу. Якби тільки хтось знав, як я шкодую, що три роки тому не перейшла у гімназію… То й що, що всі нові й нікого не знала? Познайомилася б, завела нових друзів, ходила б на дискотеки, спілкувалася б із хлопцями… Зате там тебе ніхто не знав би, можна було б почати життя з нової сторінки. Як новий запис у щоденнику…

До вечора, поки батьки були на роботі, я потайки читала старі батьківські журнали. Деякі знала напам’ять і все одно їх перечитувала, знову і знову. Коли тато перекладає журнали в інше таємне місце, дістаю з маминої шухляди маленькі «дамські романи». Мені соромно їх читати через відверті сцени. Хоча здається, мама здогадується, що я полюбляю читати її книжки, й навмисно лишає їх на видноті. Ці книжки я теж знаю напам’ять, але перечитувати їх чомусь не хочеться, хіба що ті кілька сторінок, де все у всіх добре або де головний герой спокушає головну героїню, де вони вперше цілуються і вперше займаються сексом. Інколи я відкриваю нову книжку на 84-й сторінці й потрапляю саме на той епізод, що треба. Плюс-мінус кілька сторінок. Тоді я читаю повільно, смакуючи кожне слово. Уявляю себе на місці головної героїні, торкаюся грудей, живота і «там»… Стає лоскітно, я забираю руку. Пишуть, що вперше «це» боляче і неприємно. Але якщо ви кохаєте одне одного, це неважливо. Так пишуть.

Дашка теж читає книжки своєї мами, на перервах ми їх обговорюємо. Дашчина мама передплачує всю серію і навіть дозволяє їй читати свої книжки. Хоча я б на Дашиному місці демонстративно відмовилася! Це так соромно – коли батьки знають, що ти знаєш!.. Бррррр! Якось мама хотіла поговорити зі мною про секс, то я ледь крізь землю не провалилася. Мама теж почервоніла й вручила мені якусь брошурку, де не було нічого нового. Усе корисне я знаю з маминих книжок і татових журналів.

Тато прийшов пізно. Сказав, що хоче зі мною поговорити. Розпитував про те, на кого я хочу вступати в універ.

«На журналіста», – відповідаю.

Я завжди так кажу, коли тато питає, ким я хочу стати. Йому подобається, що я хочу бути схожою на нього. Мамі на те ж саме питання відповідаю, що хочу бути стоматологом. Мама тішиться, що хоч хтось у нашій сім’ї зароблятиме гроші. На журналістиці, як батько, ні копійки не заробиш. Мама завжди забуває, що я дівчинка! І що боюся крові…

Тато задоволений. Каже, щоб стати добрим журналістом, потрібна практика. «Треба багато писати і вже друкуватися, – тато наголошує на слові «вже». – Якщо ти й справді цього хочеш, давай який-небудь із твоїх творів надрукуємо в нашій газеті».

Журналістика – це моя мрія, а ще, здається, я більше нічого як слід робити не вмію. З усього табеля 11 і 12 у мене лише з укрмови й л-ри. Ну, ще із зарубіжки, бо там теж треба читати і писати твори. Решта – «зі змінним успіхом». Але давати щось із свого для друку, щоб твою писанину хтось читав, крім учительки?! Та й давати, чесно кажучи, нема чого. Із того, що не по програмі, тільки ці записи в щоденнику… Але їх я НІКОЛИ НІКОМУ не дам прочитати!

В. поводиться дуже дивно: то він говорить лише зі мною, то вдає, наче не помічає, то пускає «шпильки» в мій бік… А вчора він посміхнувся, коли Сєва назвав мене «Пуголовком»… Грррррр! Ненавиджу, коли вони згадують це огидне прізвисько! Ненавиджу свої очі! Ну чому, чому, чому, Боже, Ти не дав мені нормальної зовнішності?!! За що мені ці бридкі веснянки, за що ці банькаті очі, як у пуголовка?! НЕНАВИДЖУ СВОЄ ОБЛИЧЧЯ!

Не піду ні на яку дискотеку. Ні за що на світі туди не піду.

Нещодавно я десь прочитала, буцімто щоденники пишуть тоді, коли погано. Не вірила, бо мені хотілося писати й тоді, коли було добре. Тільки тоді виходили, як правило, самі знаки оклику, а ще раз по раз хотілося намалювати квіточку чи усміхнене обличчя… І тому цей тиждень я зовсім не писала – мені було добре. У школі все гаразд. В. мені щоразу так усміхається, наче знає про мене якийсь секрет. Тільки ми майже не говоримо. Розмовляє він переважно з Дашкою і Валькою, дружить із Сєвою. Сєва наче зразу визнав, що В. йому рівня, і мені це дуже подобається…

…Може, сходити на дискотеку? Один разочок: а раптом там буде В.?

15

Цього й треба було очікувати!
Вони знову одне одного ненавидять. Тисячі слів, які я хотіла б ніколи не чути, які нізащо ніколи-преніколи не казатиму. Я заздрю Вані: він у Києві, в гуртожитку, йому весело, він нічого не чує. Звісно, він може бути спокійним, а я – істеричка! У мене – пе-ем-ес!

Я б хотіла викреслити з календаря всі дні з 15 по 20. П’ять днів. За рік це 60. За 60 років, які мені залишилися (якщо врахувати, що я проживу до 75-ти) – набереться 3600 днів, 10 років. Тобто в найкращому випадку я проживу до 65-ти і зможу навіть вийти на пенсію. Не впевнена, що я цього хочу. Я взагалі не хочу старіти…

Інколи мені здається, що без когось із них було б краще. Я ніяк не можу визначитися, з ким хотіла б залишитися, якщо вони раптом вирішать розлучитися. З мамою? Але я боюся навіть засинати, коли ми з нею вдома лише вдвох, коли немає тата. Боюся, що вибухне котел на кухні, і всі ми помремо. Ми з мамою. Боюся, що ввірвуться грабіжники і зґвалтують спочатку маму, а потім мене. Боюся, що мама приведе в дім нового чоловіка, і той простягатиме до мене свої брудні лапи. Буває, мені сниться страшний сон, що татко помер. Прокинувшись, я насамперед іду в його кімнату й тихесенько слухаю, чи він дихає.

З татком?..
Часом я згадую, як мама нас покинула. Я була ще малою, клас, може, третій-четвертий. Мама пішла від нас, ридаючи. Сказала, що йде від тата. Я вибігла за нею надвір, хапала її за руку, вона казала, що мусить іти, що повернеться по мене, і ридала. Вона таки пішла на свою зупинку. Я стояла, довго дивилася їй услід, на ній був синій плащ… Я ридала, тато приніс мені морозива. У той день ми вчилися жити без неї… Вона повернулася на вечірньому автобусі. Тепер я розумію, що їй тоді просто нікуди було йти…
То був найгірший і водночас найкращий день у моєму житті.
Ні, я не змогла б жити без когось із них.

Новенький

Щиро кажучи, я уявляла його собі зовсім не так. Це мав бути такий низенький страшненький хлопчик, неграмотний трієчник, як наш Юра. Юру до нас перевели рік тому. Він нічого не вчить і так досі й не вписався у клас, став для Сєви «хлопчиком на побігеньках». За це всі наші дівчата його зневажали. І зневажають, бо Юра досі з нами, тільки про нього якось усі постійно забувають. Він як додаток до Сєви. Щоб хихотіти з його жартів і дивитися, як собака. Без Юри Сєва би не був тим Сєвою, яким є. І за це я його зневажаю ще більше. (А ще в Юри такі противні вуса, вусики, як у таргана, тільки гірше. Коли я читала Кафчине «Перевтілення», то десь так собі й уявляла Ґреґора Замзу.)
Не розумію, як можна бути ТАКИМ?! Як можна не бачити, що з тебе всі сміються, що позаочі про тебе ТАКЕ говорять, що в ніякі ворота не лізе! Та він узагалі не мужик! Шавка!
До нас ніколи не переводили нормальних розумних хлопців, скільки себе пам’ятаю. Усе тільки тих, кого треба «протягти» до випуску й видати атестат. Тому від «новеньких» ніхто нічого не очікує. І про Вадима спочатку подумали, буде такий самий, як і решта. Як Юра, а то й гірше.
Але Вадим інакший.
По-перше, у Вадима зелені очі. І цього «по-перше» в принципі достатньо. Вадимові очі я помітила майже одразу й згадала, як після «виховної години» з Оленкою вимріювала собі «хлопця» із зеленими очима і в оливковій сорочці. Мені якось дуже стало з того смішно; я опустила очі й, мабуть, почервоніла. «Новенький», тобто Вадим, помітив це й усміхнувся. А я почервоніла ще більше й до кінця уроку намагалася не стрічатися з ним поглядами. А на перерві Вадим підсів до мене й запитав, що такого смішного було на уроці. Я збрехала, що директор, коли представляв Вадима класові, був схожий на кота Леопольда з мультика, особливо тоді, коли казав, щоб ми «не ображали нового учня». І ще розповіла, що тиждень перед тим І. В. навчала нас майже тими самими словами: «Прошу любіть і жалувать!» (І.В. дуже погано говорить українською, тому в неї й виходить оце «любіть».) Тоді я сказала, що уявила директора в рожевій краватці в горошок, і він говорив «Рібята, давайтє жить дружна!», і ледь втрималася, щоб не засміятися. Вадим і собі всміхнувся, а тоді додав: «Ну, мене ти знаєш як звати. А я тебе – ні». «Сашка, – вихопилося в мене. – Тобто Саша, Олександра…» «А ще ти почервоніла, Сашо…» – і добре, що в цей момент якраз підійшла Дашка й почала знайомитися з «новеньким», бо за секунду я й зовсім стала пекти раків і тому хутко вибігла з класу.
Більше ми з Вадимом якось не говорили. Я сиділа за своєю першою партою, з Дашкою, і не озирнулася жодного разу, хоч як і хотілося. Намагалася зосередитися на задачі з фізики, а не виходило. Мені постійно здавалося, що ззаду Вадим дивиться тільки на мене і знає, що я в цю саму хвилину думаю про його очі й ніяк не можу розв’язати задачу. На перервах кілька разів наші погляди зустрілися, і він щоразу задоволено всміхався, помітивши, як легко я червонію. Ненавиджу своє обличчя! Дашка червоніє якось так тільки щічками, тільки в одному визначеному місці щічок – у неї це виходить само собою, дуже природно й красиво, а я… я червонію, здається, всім обличчям, а то й усім тілом. Воно пече, і його неможливо закрити руками, бо руки теж червоніють… Ненавиджу, ненавиджу червоніти. Ненавиджу своє обличчя.
…
Перед сном я знову мріяла, як вчила Оленка. Тільки цього разу в мене ніяк не виходило уявити собі синій халат – під колір очей. Цього разу я носила зелений халат і оливкові домашні капці. У мене були салатові з золотистим відливом фіранки й шпалери кольору морської хвилі, зеленуваті. Але це все важко було собі уявити «правильно», в усіх деталях, бо переді мною весь час були Вадимові зелені очі…