Про те, що сталося між мною, В. і Сєвою, на другий день знала вся школа. У класі стало нестерпно: спочатку всі з мене насміхалися, час від часу я ловила на собі їхні погляди, бачила, як менші класи показують пальцями й підсміюються. Старшокласники гигочуть, питають, чи сподобалася мені дискотека і чи не хочу я з ними на побачення. Я вирішила не звертати на них уваги. Проходжу повз них і голови не повернувши, навмисне довго, роблю вигляд, що я їх не бачу й не чую. Краєм ока бачу, як вони бісяться.

Керівничка зробила вигляд, що вона нічого не помічає. Не помічає, як на перервах на дошці з’являються написи «Шура – наївна дура!» і «Саша + Вадим = развод!», як Сєва обертається зі своєї парти й плюється в мене з ручки. Як Дашка демонстративно від мене відсіла до Вальки (з Ромчиком вони вже розійшлися). Як В., буває, відразу після уроку, вщипне мене за зад або торкнеться грудей. Я спалахую від образи, на що він каже: «Ну, ти ж як-не-як моя дівчина!». Хочеться врізати йому по морді – щоб не встав, щоб зламати ніс або зуба, щоб на нього все життя тикали пальцем і сміялися, як із мене. Я вже не вірю, що він міг написати ту записку, швидше за все, хтось знову вирішив пожартувати. Але вдруге той самий жарт уже не смішний, і Шура вже не така «наївна дура», як вони собі думають.

Бо що нас не вбиває, те робить нас сильнішими, правда?..

…

Ніхто не знає, як мені важко це все терпіти. Як згрібаю всі сили в кулак, щоб пройти повз них і не опустити голови. Як згадую найсмішніші епізоди з «Друзів», щоб не заплакати просто в коридорі. У школі я сама-самісінька! Однокласники поставили мене в іґнор, я для них більше не існую.

Сьогодні знайшла в кишені куртки записку:

«Пробач, це все С. Я не міг інакше. Нікому про цю записку не кажи».

Я й не сказала. Зім’яла її й викинула в найближчий смітник. Записка була без підпису, почерк – той самий, що й на попередніх. Але як я можу знати, хто писав усі інші папірці? В. чи Сєва? І що означає ця записка?..

Мені захотілося замкнутися в кімнаті й проплакати до ранку. Я не знаю, чи кохаю ще В. Не можу йому всього цього пробачити, не можу забути цього жахіття! Але якась частина мене, десь глибоко-глибоко, дуже сподівається, що цю й попередні записки писала саме рука В., і що бодай про останню з них Сєва не знає…

Вирішила ніяк не реагувати. Досить із мене «концертів».

…Я хотіла взагалі припинити сюди писати.

Тільки виявилося, що без щоденника – куди важче. Поговорити про те, що сталося, – немає з ким. От якби тут була бабуся! Вона би просто обійняла мене, вкрила б своєю хусткою, дала б мені виплакатися як слід і нічого не питала. НІЧОГО! Бо я не хочу ні з ким про це говорити! Ні з Дашкою, ні тим паче з батьками.

Коли це сталося, я хотіла порвати й спалити цей зошит – щоб ніщо не нагадувало про мої почуття до В. Ніщо! Тепер я знаю, що цей щоденник – це насправді єдиний мій найвірніший друг: йому і тільки йому я можу розповісти все, нічого не приховуючи.

…

14 листопада – найжахливіший день у моєму житті. Найжахливіший!

Я прийшла до школи – вся така щаслива й радісна. Мені здавалося, що мене оточують найпрекрасніші й наймиліші люди на світі, що всі мене люблять, усі зі мною як ніколи привітні, що у класі дивовижно пахне, а в душі в мене грала музика з фільму «Амелі»…

День минув чудово. Ми з В. майже всі перерви провели разом – розмовляли й сміялися. Мені здавалося, що всі вважають нас парою, і я цим неймовірно пишалася: я хотіла цього хлопця і таки його добилася! В. був такий милий, як ніколи. Пригостив мене бутербродом, сказав, що в мене «таке довге волосся». (Я сприйняла це як комплімент!) Після уроків ми пішли разом додому – вже ні від кого не ховаючись. Трималися за ручки і сміялися. Вже біля мого дому В. сказав, що чекатиме мене сьогодні ввечері, о 20:30, за клубом, на дитячому майданчику. Я сказала, що обов’язково буду.

Збиралася майже три години! Душ, миття голови, зуби, вкладання волосся (я цього зовсім не вмію робити!), макіяж, нова сукня, колготи, чобітки, пальто – я готова о 19:13. Чекати ще рівно годину – до клубу мені йти 17 хвилин. Батько був проти того, щоб мене пускати. Казав, що я ще мала, і що з мене буде, якщо я в такому віці ходитиму по дискотеках. Мама його переконала, що мені треба спілкуватися з хлопчиками, треба набувати досвіду, бо «Шурочці треба знайти собі хорошого чоловіка». Тато ще довго не погоджувався, я бачила, що він на мене сердиться. Але мені було байдуже! У мене побачення з коханим, і сьогодні я вперше цілуватимуся!

Почистила ще раз на дорогу зуби, взяла про всяк випадок жувальну гумку. 19:56 – виходжу, краще там десь почекаю, ніж спізнюся.

Прийшла на місце о 20:20. Темно, страшно. Нічого, – думаю, – зараз прийде В., і все буде добре. 20:22, 20:23, 20:24, 20:25, 20:27, 20:29, 20:29:30, 20:30 – де ж В.? Раптом із-за стіни почувся їдкий смішок. Сєва! Після цього голосно загиржало з десяток хлопців. Показався Сєва, Юрась, Ромчик і вся їхня гидосна комашка. В. серед них не було.

«Шо, мала, думаєш, коси розпустила – і вже красіва, да?» – Сєва говорив так голосно, що чути було на весь двір. Усі загиготіли.

Нічого, зараз прийде В. і нарешті побачить, який у нього «друг». Він йому вріже, він же не Юрась! Я роззирнулася: ось-ось мав прийти В.

«Дивіться, пацани, вона ще віре, шо Вадік прийде! – знову тупе іржання. – Дєвачка, та ти наївненька дурочка, якщо вирішила, шо Вадя в тебе втюхався!»

Не розумію, про що вони.

«Прийшла тут, панімаєш, ряжена! Діскатєка – не твоє місце, заруби собі на груді. Тут тільки красівих тьолочок пускають, поняла? Не то, шо ти!»

Що гукали «пацани», я не розібрала.

Сєва вів далі: «Ми з Вадьою заодно, поняла? Я ще давно помітив, шо ти на нього запала. Ми з ним потьорлі троха і вирішили тебе провчити – шоб не думала, шо ти така умна!»

Ги-ги-ги.

«Він мені про твою писульку ще на уроці сказав, ми з неї вмєстє посміялися. Це я все придумав, шоб він за тобой начебто приударив! Всі про це знали, тільки ти, дурочка, повелася!»

Ги-ги-ги. Га-га-га. Ох-ох-ох.

«Кстаті, вкусні яблука? То з мого дерева, шоб ти знала!»

Поки Сєва говорив, я відчувала, як один за одним умирають усі мої метелики. Один, другий, двадцятий, тисячі метеликів. Я відчувала, як це боляче – коли в тобі вмирають метелики. Я думала тільки про них, а Сєвині слова долітали до мене наче крізь сон – коли ще нестерпно хочеться спати, а мама вже будить.

«Ладно, пацани, бачите, вона якась довбанута, пішли отсюдова, хай пореве!»

Сєва під аплодисменти «пацанячого» іржання пішов туди, звідки вже з півгодини чулося «бєлиє рози, бєлиє рози, бєззащітни шипи»… Ні, я не буду ревіти. Не буде йому такого задоволення! НІ ЗА ЩО! Я більше ніколи не ревітиму. В мені вмерли всі до єдиного метелики – як я можу плакати?..

Значить, усі про це знали? Усі-всі? Що, невже й Дашка… знала? Невже… невже вона вмовляла мене простити В., знаючи, що ВОНИ задумали?!! Може, її намовив Ромчик?.. Але ж вона – моя подруга!

Додому я йти не могла. Мені хотілося провалитися крізь землю, опинитися в іншому куточку землі, переїхати, змінити школу – тільки б ніколи нікого з них не бачити! Я їм нізащо цього не прощу. НІЗАЩО!

Стало так себе жаль, дуже хотілося плакати. Але я не плакала. Зібрала волосся у хвіст і подалася додому. 33 хвилини – стільки я добиралася до місця, де живу. Хотілося замкнутися у своїй кімнаті і ніколи більше не виходити. Тільки б батьки нічого не питали! Тільки без питань! Бо інакше я не витримаю й розревуся, як завжди. А я собі пообіцяла.

…

У хаті світилося. На кухні нікого. На підлозі – кров і розбите скло. Густий червоний слід вів до великої кімнати. На підлозі сидів тато й лівою рукою намагався спинити потік крові. Тато був блідий і дуже нещасний.

«Господи! Що сталося, тату?!!» – у мене трусилися руки й тремтів голос. Я боюся крові майже так, як висоти. Татова кров була скрізь – цілими озерами. Не знаю, як давно це сталося і скільки крові тато втратив. «Треба викликати швидку!» – в паніці я забула, де в нашому досі знаходиться аптечка й що робити, щоб зупинити кров.

«У машині… аптечка», – тільки й сказав тато.

За мить я вже зав’язувала татові джгут і писала записку з часом – 21:43.

Я боялася спитати.

«Де мама?»

«В кімнаті. Не бійся, з нею все нормально. Я… я розбив рукою скло».

«Треба викликати швидку», – повторила я.

«Ні. Я… саме… заживе».

«Але ж тату! Тут стільки крові! І рана… вона сама не заживе, її треба зашити».

«Я не хочу… пояснювати в лікарні, як це сталося… Розумієш?»

«Але ж тату!» – я відчула, як по щоках у мене потекло щось гаряче й солоне.

Я взяла ганчірку й витерла таткову кров. Ганчірка вся змокла, довелося порвати ще й простирадло. Це все завтра піде у вогонь – спалити, ніколи не бачити!

Зібрала розбите скло – з дверей на мене дивилася закривавлена дірка. Мама була у моїй кімнаті. Двері зачинено зсередини. Я постукала. Мама не відповідала.

«Мамо!» – тихо сказала я.

З того боку клацнув замок.

Мама лежала, згорнувшись у клубочок, і плакала. На обличчі й руках у неї були синці.

«Мамо, тато стікає кров’ю, – я сіла поруч із мамою, щоб говорити пошепки, – йому терміново треба в лікарню».

Мама мовчала, відвернулася й голосніше заплакала.

«Мамо, він може померти!»

«Нехай…»

Я скочила, вийшла з кімнати й побігла до сусіда. Сказала, що тато тяжко поранився і йому треба в лікарню. Сам він їхати не може, бо порізав праву руку. Сусід, дядько Миколка, накинув на себе куртку й за дві хвилини вже допомагав татові сідати в машину.

О 22:44 татову руку зашили й зав’язали бинтом. Поріз виявився досить глибокий, перерізало вену – дуже довго кров не могли спинити.

О 22:53 ми подякували лікарю й поїхали додому. Татові дали заспокійливе й знеболювальне – за десять хвилин по приїзді він заснув у кімнаті, де перед тим стікав кров’ю. Я тихенько зачинила двері й пішла до мами.

Вона вже опанувала себе й лиш іноді схлипувала.

«Як він?»

«Заснув».

«Поріз дуже сильний?»

«Наклали шви».

«Я думала, що цієї ночі він мене вб’є».

«Мамо, він стікав кров’ю! Він міг померти!»

Я не могла лишатися з нею. Я їй ніколи цього не пробачу – того, що вона закрилася в кімнаті, коли він сидів у калюжі з кров’ю.

…

Цієї ночі я зовсім не спала. Це мала бути найщасливіша ніч у моєму житті.

НЕНАВИДЖУ СЄВУ!

Увесь день В. намагався відвести мене вбік і поговорити, хапав за руку й заглядав у очі. Я робила суворий вираз обличчя, дивилася на нього крижаним поглядом і різко висмикувала руку, всіма своїми діями даючи йому зрозуміти, що між нами все скінчено.

На уроках В. кілька разів обертався на мою парту, сподіваючись зловити мій погляд. Я в той момент відверталася до Валі або шепотіла Дашці якусь дурничку. Дашка нервово хихотіла. Я строга, але справедлива. Він на це заслуговує!

Після уроків В. чекав на мене біля роздягальні. У руці він тримав величезне червонощоке яблуко – якраз таке, як я люблю. Із кишені стирчала шоколадка. Я, повернувшись до Дашки, голосно запропонувала їй піти на пошту – подивитися, чи немає там нового номеру «Однокласника». Хоча Дашка більше любила «Cool Girl».

В. стояв як у воду опущений. Так йому і треба, щоб знав, як із Сєвою дружити й міняти його на мене!

Щойно ми вийшли зі школи, Дашка питає:

«За що ти так із ним?»

«Як “так”?» – вдаю, що не розумію.

«Не придурюйся, ти знаєш, про що я! – наполягає Даша. – Чому ти не пішла з ним додому? Він же тебе вже кілька днів дожидається!»

З несподіванки я аж стала: «Звідки ти знаєш, що кілька днів? Ми ж нікому нічого не казали…»

«Всі знають, – каже Даша. – Сєва всім розказав».

Ненавиджу Сєву!

«Саш, ну чого ти така? Ну, піди з ним, погуляй, може, на дискотеку сходіть – потанцюєте, розважитеся, поцілуєтеся… – Даша говорить зі мною, як моя бабуся. – Може, він і цілуватися не вміє! Тоді вже його кинеш. Але нащо ж ти його ставиш у таке становище?»

«Яке “таке” становище? – щиро не розумію я. – Це ж він притягнув на побачення Сєву, а не я!»

«Тю, дурниці! – каже Даша. – Що той Сєва! А з В. всі позаочі сміються, що він втюхався в тебе по самі вуха. І Сєва перший сміється».

НЕНАВИДЖУ СЄВУ!

На пошту йти вже зовсім не хотілося. Хотілося наздогнати В. й сказати йому, що я все прощаю. Ми мовчки дошкандибали до пошти, купили собі по журналу й швидко рушили додому. На щастя, нам на різні вулиці – не хотілося чомусь ні з ким говорити. Треба було подумати.

Дорогою мені стрілися Валька й Ромчик. То он чого вони всі весь тиждень так хитро всміхаються!

Мені стало чомусь дуже прикро за В. – чому вони з нього насміхаються? Хіба це смішно – закохатися в когось по вуха? Зовсім ні. У книжках он про це завжди пишуть дуже піднесено… І ніхто ніколи з героя не сміється, якщо він раптом у когось закохається…

Підходжу додому, а там, на лавці, сидить… В.! З яблуком і шоколадкою. Змерз, біднесенький...

«Ти давно тут?» – здивовано й несподівано радісно питаю.

Побачивши мене, підвівся, наче сидіти на моїй лавці було чимось забороненим.

«Та не дуже. Я ось тобі… приніс», – і простягає мені яблуко й шоколадку.

Беру, дякую.

Стоїмо, мовчимо.

«Я теє… – почав, – завтра п’ятниця…»

«Ну, так», – не розумію, до чого він хилить.

«Нє, Саш, ти не зрозуміла, – каже дуже тихо й дивиться мені в очі, – завтра дискотека. Може, ти прийдеш?»

Я відчула, як у моєму животі знову ожили метелики. Здається, цього разу їх було в тисячі, а то й мільйони разів більше, ніж у понеділок. Здається, я не витримаю лоскоту й ось-ось засміюся. Здається, я найщасливіша дівчина у світі!

Пробую взяти себе в руки. Цить! Ша! – подумки кажу неслухняним метеликам.

«Я подумаю», – відповідаю. Хай помучиться! Я так довго чекала, щоб він мене запросив, тепер хай і він похвилюється!

«Ну, Сашенько, ну! – Вадим благально дивиться мені в очі і ніжно бере за руку. – Мені треба знати точно! Просто зараз!»

Метелики стають нестерпні, і я вибухаю сміхом.

«Так! Так! Та піду я, піду!»

Вадим і собі сміється. Відпускає мою руку й каже: «Ну, то до завтра. І вдягни щось сексуальне! Па!»

Я така щаслива, така щаслива! Обійняла би весь світ! Завтра нарешті я вперше поцілуюся! Від цієї думки мене взяли дрижаки. Ось вони – наслідки того, про що говорила Оленка! Ось він – мій принц на білому коні, із зеленими очима.

Моя нова сукня – якраз те, що треба. Звісно, можна було б трохи коротшу, але батьки мене в такій із дому не випустили б. От якби ще високі чоботи! Було б супер! Ну, та маємо, що маємо. Сукня сидить ідеально. Підкреслює високі груди, приховує трохи завелику дупу, ідеально підходить під колір очей. Позичу ще в мами її парадне намисто й кульчики – і я готова.

До дискотеки лишилося 28 годин…

Цілий день я на В. навіть не глянула. Так, наче ні його, ні навіть його парти для мене не існувало. Навмисне голосно сміялася, а на перерві в коридорі стала поговорити з сусідом – Богданом, він на рік старший і в дитинстві у нас була «любов». Тепер ми добрі приятелі, але В. про це можна й не знати.

Дашка не мала на мене часу: у неї з Ромчиком якісь проблеми, і весь день вона голосно з’ясовувала стосунки. До кінця уроків вони наче помирилися, але я б усе одно нікому про вчорашнє не розповіла б…

В. намагався зі мною заговорити, тикав у кишеню якусь записку, та я демонстративно її вийняла й порвала так, щоб він бачив. Я ображена.

Додому я йшла городами – щоб із ним не зустрітися.

У хвіртці стирчала записка – від В., звісно.

«Ти зла? Чого? В. Г.»

Він ще питає!

Найщасливіша дівчина на світі

Я найщасливіша дівчина на світі.

Сьогодні на перерві В. з мене очей не зводив. Хоча щоб поговорити – не підходив. А перед англійською він передав мені записку: «Сьогодні на тому ж місці? В. Г.» На уроці він обернувся, і я, зустрівшись із ним поглядом, кивнула.

Цікаво, то ми вже як – пара? Зустрічаємося чи ні?

Дашка казала, що коли зустрічаєшся, ходиш скрізь разом – на перерві, після уроків, інколи закохані навіть на уроках разом сидять, але тільки до того, поки про їхні стосунки не дізнаються вчителі. Тоді їх у примусовому порядку розсаджують у різні боки класу й усякий раз, коли хтось із двох намагається передати іншому записку, вчителька (особливо якщо це – Мензурка!) їдко робить зауваження обом.

А ще зустрічаєтеся ви тоді, коли танцюєте мєдляки на дискотеках і цілуєтеся по кутках.

Ну, нашим із В. «стосункам» – усього півтора дні. До дискотеки ще цілих три з половиною дні, а сидіти разом і червоніти перед усіма я й сама не хочу. Як і лизатися по кутках і ходити у школі за ручки, щоб усі хіхікали й обговорювали нас. Ні-ні, краще вже хай усе буде в таємниці – щоб ніхто ні про що не знав!

Після уроків я не йшла, а бігла з підстрибом до місця зустрічі. За кілька метрів до того місця, де вчора стояв В., відчула, як у животі знову пробуджуються зі сну вчорашні метелики.

Але В. не було. Метелики згорнули крильця й затихли. Нічого, – подумала собі, – може, він просто затримався в роздягальні. Це ж я он як вибігла! Та й не йшла сюди, а просто-таки бігла! Точно, він зараз підійде. Я підняла з землі камінчик (може, то той самий, що його вчора тримав у руках В.?) і стала чекати. Хвилин за п’ять із-за рогу показалися дві хлопчачі постаті – В. (його я впізнаю по тому, як реагують «метелики») і… Сєва? Але чому, чому він не здихався Сєви? І чому Сєва йде цією дорогою? Йому ж узагалі не по дорозі!

«О, Шурка! – весело закричав В. – А ти чого додому не йдеш?»

Нічого не розумію – що за питання? Хіба не ти – «В. Г.», із яким я маю йти додому? І яка я тобі Шурка!?

«Та оце, задумалася, – відповідаю наче спокійно, а сама тому Сєві зараз голову відірвала б! – вирішила свіжим повітрям подихати. Сьогодні так тепло й сонячно! Може, це вже останнє цього року тепло…»

Сєва чогось загиржав. В. посміхнувся.

«То пішли, проведемо тебе, – каже. – Ми з Сєвою вирішили сьогодні в мене пограти в комп’ютерну гру – мені брат нову привіз! До речі, конфету хоч? У мене тут ціла купа, але я їх не дуже-то й люблю…»

От лицемірна сволота!

Падлюка! Свиня! Чудовисько! Зарозумілий ідіот! Міг би й попередити, що з ним ще Сєва преться. Міг би якось на мигах пояснити! Стою тепер, як повна дурепа, з цим камінцем! Тепер іди з ними цілих 15 хвилин! Здуріти можна! Та ще й Сєва, якого я терпіти не можу! І як В. може з ним дружити? Сєва ж такий придурок! Двієчник, курить, ще й батько в нього час від часу йде в запої… А сестра, кажуть, гуляща – оце-то сімейка! Нічого не скажеш.

Ідемо. Я мовчу – про що мені з ними говорити?

В., як на зло, весь час патякає. Про нові ігри, про те, що брат йому привіз реферати з фізики й суспільства, про те, що серіали – це повна фігня, окрім хіба що «Друзів». Сєва тільки дурнувато хіхікав і розказував, як до нього приїжджали старші «пацани» з Києва – студенти, і як вони з ними «кльово тусять».

Ну що можна було знайти в цьому Сєві?

Я була така зла, що вирішила наступного дня з В. навіть не говорити. У нас же мало бути побачення! А він притягнув цього Сєву – в комп’ютерну гру вони, бачте, вирішили пограти!

Ми дійшли до мого дому, я попрощалася й хутко зачинила за собою хвіртку. Вони, гиржучи, пішли собі далі.

Вдома нікого не було. Їсти також нічого. Це ще й зварити щось треба, бо прийдуть із роботи батьки і, як завжди, з порогу: «Ой, а що в нас сьогодні на обід?». Блін, ну невже в мене немає своїх справ, щоб я ще й обіди варила?! Мені он із фізики трійка загрожує… І в особистому житті купа проблем! А їм – аби було що їсти!

Не буду нічого робити, от хай собі роблять, що хочуть. У мене – фізика.

А сама оце взяла щоденник і пишу. Зла така, що нічого в голову не лізе! Ну як, як ВІН міг?.. Знаючи, які в нас із Сєвою стосунки…

Метелики!!!

Дід із бабою, почувши, що мені треба нове плаття, всміхаючись дістали з шафи якраз стільки грошей, скільки треба. На вихідних ми з’їздили з батьками на базар і вибрали мені симпатичне синє платтячко (я, звісно, хотіла оте коротеньке з блискітками – щоб у тьмяному світлі дискотеки виглядало, як модельне!).

Думаю, треба приступати до «рішучих дій».

На уроці з укрмови, поки Сєва щось мимрив про те, що він не зробив домашку, тому що не зрозумів, що треба було зробити, я шкрябала В. любовну записку. Дашка гаряче переписувала свою домашку з мого зошита, тож вона не заважала й не бачила, що я там роблю, – ідеальний час!

«Пішли сьогодні разом додому! Чекай мене за рогом за 10 хвилин після останнього уроку. С. К.»

Звернула, підписала й після уроку непомітно поклала у його щоденник.

До кінця уроків ходила сама не своя. Мене трусило – аж Дашка захвилювалася, що такого сталося. Кажу, що знов фізику не зробила, боюся, що Архімед викличе. А на фізиці, бачу, В. нарешті відкрив щоденник. Ну, думаю, капець мені, якщо хтось побачить. Аж ні – він непомітно вийняв записку й поклав у кишеню. Ох, добре, що він не показав її Сєві!

На перерві – нічого. В. на мене навіть не глянув. На алгебрі й геометрії – теж. З останнього уроку нас відпустили – Мензурка захворіла.

Вдягаючи куртку, я ледь просунула руки в рукава. Це ж або він зараз на мене чекатиме, або ні, і тоді все пропало – я йому не подобаюся! Дашка пропонувала зайти ще в магазин, але я сказала, що недобре почуваюся, тож краще піду додому. Дашка, гмикнувши, схопила за руку свого Ромчика й потягла його гуляти.

Ішла повільно, як тільки могла. Усі однокласники вже давно мене обігнали – В. серед них не було. Поки дійшла до рогу, передумала все, що можна: згадала з десяток законів фізики, кілька формул з підручника з алгебри для 9-го класу, повторила ті два правила, яких «не міг зрозуміти» Сєва, згадала все, що було в минулих серіях «Беверлі Хіллз» і… побачила за рогом В.

Він, здається, теж нервував. То бліднув, то червонів. Не знав, куди притулити руки, підняв якогось камінчика й крутив ним у всі боки. Голос у нього теж тремтів, коли він вітався. «Та недавно бачилися», – кажу йому наче з усмішкою, а в самої теж голос стрибає з високих нот до майже хрипоти. «Ти що, застудилася?» – питає. «Та, може, трошечки, похолодало», – брешу, щоб він не помітив, як у мене трусяться руки. Пауза, йдемо дуууууже повільно. «То ти записку написала?» – питає. Я опускаю голову й киваю – не можу подивитися йому в очі. Згадую, як писали в журналі, що зізнаючись комусь у коханні, слід обов’язково бачити першу реакцію людини – як вона реагує на цю новину: радіє чи дратується. Бо коли любов невзаємна, людину дратує вияв почуттів із боку того, хто їй байдужий, а коли взаємна, то в неї ніби метелики літають у животі. Від того дуже лоскотно й хочеться сміятися, тому людина, яка теж любить, щаслива й усміхається, коли їй про це кажуть. Ось так.

В. каже, що не чекав від мене такого. Що думав, ніби мені подобається Сєва, бо я завжди на нього дивлюся на уроках. Я подумки відповідаю, що дивлюся не на Сєву, а на їхню парту – на те місце, де сидить В. А вголос сказати нічого не можу – наче мову відняло. Нарешті щось мугикаю й хитаю головою: мовляв, Сєва мені зовсім не подобається! (І як узагалі можна було ТАКЕ про мене подумати? Я і Сєва!) В. усміхається. Мовчки ми йдемо ще метрів двісті. Раптом В. каже: «О, я зовсім забув! Хочеш яблуко? Я бачив, ти сьогодні нічого не їла». Я киваю: «Так!» – і відчуваю, як у животі злітає з десяток метеликів. Додому ми йдемо вже розмовляючи про якусь музику – яку, не пам’ятаю, бо про музику мені якраз думалося найменше… Хотілося усміхатися й кричати на весь світ: я люблю В. Г.!!! Чуєте? І в животі в мене живе цілий рій величезних метеликів!

Нудьга, нудьга, нудьга!

На канікули мене заслали до діда з бабою. У батьків саме був цей період, коли три невисварені маленькі сварки стали однією великою. Вони справедливо вирішили, що краще мені цього не чути й не бачити.

Я чесно-чесно дуже-дуже люблю своїх діда й бабу, але так нудно, як у їхньому селі, мені ніде не було! Та ще й восени, коли всі дороги перетворюються на суцільне багно. З хати вийти не можна, щоб не забруднитися з ніг до голови! Ще й телевізора в них нема. Точніше є, але показує він аж три канали – всі чорно-білі й жодного музичного! І я вже мовчу про інтернет!!!

Єдине, що мене поки що рятує, – це піч. І бабина печена картопелька з салом. І ще їхні яблука. І книжки. І ще, може, те, що вони мені завжди дають грошей, коли я приїжджаю. А я саме збираю на нове платтячко – щоби спокусити В.!

…

Сьогодні бабуся так тихо підходить до мене й питає, чи є в мене хлопець. По-змовницьки так, наче подружка. Своїй іншій бабусі, татовій мамі, я на це питання завжди відповідаю, що є. Їй все одно байдуже: вона мною не дуже переймається, в неї в місті своє життя, і ще вона більше Ваньку любить. Почувши ствердну відповідь, бабуня відразу починає розповідати про свої справи, і нікому до моїх душевних терзань уже немає діла.

Ну, а мамина мама – інша (хоча їх обох звуть Наталками). Вона мене справді любить. Я в неї єдина внучка, решта всі – хлопці. Бабця сідає біля мене, обіймає (в неї такі шорсткі й на диво теплі руки – я завжди думала, що це через її чудо-піч і через хліб, який щотижня в тій печі печеться) й тихо-тихо, щоб дід не чув, питає, як у мене справи. Чи все добре у школі, як удома, які тепер хлопці і хто мені подобається. Як правило, я починаю з чогось неважливого: у школі все нормально, якби не фізика; однокласники в мене в цілому хороші, якби не Сєва; Дашка – подружка моя найкраща – інколи буває така коза, що я собі обіцяю з нею ніколи не говорити; батьки – ну, ви знаєте, бабусю, які вони, але що поробиш; і… цеє… є один хлопець… У нього зелені очі і він не такий, як інші.

«Тобі він подобається, Сашуню?» – схвильовано питає бабуся.

«Ну, – кажу, – здається, так».

Хоча інколи я не розумію, чого він хоче. Інколи він підходить до мене на перерві, і ми розмовляємо й гигочемо до самого дзвінка. Однокласники, проходячи повз нас, так собі тихенько посміхаються – думаю, вони заздрять. А буває так, що він на мене кілька днів і не гляне, навіть не вітається. Додому ніколи не проводжає, хоча ми живемо майже поряд. А ще, бабуню, кажу, він мені сниться – то в ролі бика, то вовком, а то величезним чорним собацюрою!

Коли розповідаю про собаку, мене беруть дрижаки. Бабуся кладе мені на плечі свою хустку – думає, що холодно, – і каже: «Стережися його. Бик уві сні – то хлопець, який добивається твоєї уваги, але вовка й пса краще стережися. Тим паче, що коли хлопцеві до вподоби якась дівчина, він її обов’язково проводжає додому. Носить її портфель і пригощає яблуками. Або чим там у вас пригощають?»

Мені чомусь стає так сумно за себе: він же й справді жодного разу нічим мене не пригощав! Хоча носить до школи то яблучко, то бутерброд, то цукерки… Роздає всім своїм друзякам – щедрий, бачте! Хоча, з іншого боку, дівчат він не пригощає взагалі, та й не бачила я, щоб хоча б когось він додому проводжав і за когось сумку ніс. Не було такого, точно! Я би помітила. Може, він просто соромиться перед класом? Ну, там, скажімо, будуть із нас сміятися, що ми жєніх і нєвєста, що ми пара. Хоча з Дашки ніхто не насміхався, коли вони з Ромчиком у коридорі зажималися. Кажуть, навіть лизалися, але я того не бачила.

Кажу бабці, що мій В. – він не такий зовсім. Він просто дуже соромиться до мене залицятися. Я знаю.

А сама собі знову думаю: може, йому треба допомогти, підштовхнути до більш рішучих дій? Може, таки варто сходити на ту противну дискотеку?