Метелики!!!

Дід із бабою, почувши, що мені треба нове плаття, всміхаючись дістали з шафи якраз стільки грошей, скільки треба. На вихідних ми з’їздили з батьками на базар і вибрали мені симпатичне синє платтячко (я, звісно, хотіла оте коротеньке з блискітками – щоб у тьмяному світлі дискотеки виглядало, як модельне!).

Думаю, треба приступати до «рішучих дій».

На уроці з укрмови, поки Сєва щось мимрив про те, що він не зробив домашку, тому що не зрозумів, що треба було зробити, я шкрябала В. любовну записку. Дашка гаряче переписувала свою домашку з мого зошита, тож вона не заважала й не бачила, що я там роблю, – ідеальний час!

«Пішли сьогодні разом додому! Чекай мене за рогом за 10 хвилин після останнього уроку. С. К.»

Звернула, підписала й після уроку непомітно поклала у його щоденник.

До кінця уроків ходила сама не своя. Мене трусило – аж Дашка захвилювалася, що такого сталося. Кажу, що знов фізику не зробила, боюся, що Архімед викличе. А на фізиці, бачу, В. нарешті відкрив щоденник. Ну, думаю, капець мені, якщо хтось побачить. Аж ні – він непомітно вийняв записку й поклав у кишеню. Ох, добре, що він не показав її Сєві!

На перерві – нічого. В. на мене навіть не глянув. На алгебрі й геометрії – теж. З останнього уроку нас відпустили – Мензурка захворіла.

Вдягаючи куртку, я ледь просунула руки в рукава. Це ж або він зараз на мене чекатиме, або ні, і тоді все пропало – я йому не подобаюся! Дашка пропонувала зайти ще в магазин, але я сказала, що недобре почуваюся, тож краще піду додому. Дашка, гмикнувши, схопила за руку свого Ромчика й потягла його гуляти.

Ішла повільно, як тільки могла. Усі однокласники вже давно мене обігнали – В. серед них не було. Поки дійшла до рогу, передумала все, що можна: згадала з десяток законів фізики, кілька формул з підручника з алгебри для 9-го класу, повторила ті два правила, яких «не міг зрозуміти» Сєва, згадала все, що було в минулих серіях «Беверлі Хіллз» і… побачила за рогом В.

Він, здається, теж нервував. То бліднув, то червонів. Не знав, куди притулити руки, підняв якогось камінчика й крутив ним у всі боки. Голос у нього теж тремтів, коли він вітався. «Та недавно бачилися», – кажу йому наче з усмішкою, а в самої теж голос стрибає з високих нот до майже хрипоти. «Ти що, застудилася?» – питає. «Та, може, трошечки, похолодало», – брешу, щоб він не помітив, як у мене трусяться руки. Пауза, йдемо дуууууже повільно. «То ти записку написала?» – питає. Я опускаю голову й киваю – не можу подивитися йому в очі. Згадую, як писали в журналі, що зізнаючись комусь у коханні, слід обов’язково бачити першу реакцію людини – як вона реагує на цю новину: радіє чи дратується. Бо коли любов невзаємна, людину дратує вияв почуттів із боку того, хто їй байдужий, а коли взаємна, то в неї ніби метелики літають у животі. Від того дуже лоскотно й хочеться сміятися, тому людина, яка теж любить, щаслива й усміхається, коли їй про це кажуть. Ось так.

В. каже, що не чекав від мене такого. Що думав, ніби мені подобається Сєва, бо я завжди на нього дивлюся на уроках. Я подумки відповідаю, що дивлюся не на Сєву, а на їхню парту – на те місце, де сидить В. А вголос сказати нічого не можу – наче мову відняло. Нарешті щось мугикаю й хитаю головою: мовляв, Сєва мені зовсім не подобається! (І як узагалі можна було ТАКЕ про мене подумати? Я і Сєва!) В. усміхається. Мовчки ми йдемо ще метрів двісті. Раптом В. каже: «О, я зовсім забув! Хочеш яблуко? Я бачив, ти сьогодні нічого не їла». Я киваю: «Так!» – і відчуваю, як у животі злітає з десяток метеликів. Додому ми йдемо вже розмовляючи про якусь музику – яку, не пам’ятаю, бо про музику мені якраз думалося найменше… Хотілося усміхатися й кричати на весь світ: я люблю В. Г.!!! Чуєте? І в животі в мене живе цілий рій величезних метеликів!