…Я хотіла взагалі припинити сюди писати.

Тільки виявилося, що без щоденника – куди важче. Поговорити про те, що сталося, – немає з ким. От якби тут була бабуся! Вона би просто обійняла мене, вкрила б своєю хусткою, дала б мені виплакатися як слід і нічого не питала. НІЧОГО! Бо я не хочу ні з ким про це говорити! Ні з Дашкою, ні тим паче з батьками.

Коли це сталося, я хотіла порвати й спалити цей зошит – щоб ніщо не нагадувало про мої почуття до В. Ніщо! Тепер я знаю, що цей щоденник – це насправді єдиний мій найвірніший друг: йому і тільки йому я можу розповісти все, нічого не приховуючи.

…

14 листопада – найжахливіший день у моєму житті. Найжахливіший!

Я прийшла до школи – вся така щаслива й радісна. Мені здавалося, що мене оточують найпрекрасніші й наймиліші люди на світі, що всі мене люблять, усі зі мною як ніколи привітні, що у класі дивовижно пахне, а в душі в мене грала музика з фільму «Амелі»…

День минув чудово. Ми з В. майже всі перерви провели разом – розмовляли й сміялися. Мені здавалося, що всі вважають нас парою, і я цим неймовірно пишалася: я хотіла цього хлопця і таки його добилася! В. був такий милий, як ніколи. Пригостив мене бутербродом, сказав, що в мене «таке довге волосся». (Я сприйняла це як комплімент!) Після уроків ми пішли разом додому – вже ні від кого не ховаючись. Трималися за ручки і сміялися. Вже біля мого дому В. сказав, що чекатиме мене сьогодні ввечері, о 20:30, за клубом, на дитячому майданчику. Я сказала, що обов’язково буду.

Збиралася майже три години! Душ, миття голови, зуби, вкладання волосся (я цього зовсім не вмію робити!), макіяж, нова сукня, колготи, чобітки, пальто – я готова о 19:13. Чекати ще рівно годину – до клубу мені йти 17 хвилин. Батько був проти того, щоб мене пускати. Казав, що я ще мала, і що з мене буде, якщо я в такому віці ходитиму по дискотеках. Мама його переконала, що мені треба спілкуватися з хлопчиками, треба набувати досвіду, бо «Шурочці треба знайти собі хорошого чоловіка». Тато ще довго не погоджувався, я бачила, що він на мене сердиться. Але мені було байдуже! У мене побачення з коханим, і сьогодні я вперше цілуватимуся!

Почистила ще раз на дорогу зуби, взяла про всяк випадок жувальну гумку. 19:56 – виходжу, краще там десь почекаю, ніж спізнюся.

Прийшла на місце о 20:20. Темно, страшно. Нічого, – думаю, – зараз прийде В., і все буде добре. 20:22, 20:23, 20:24, 20:25, 20:27, 20:29, 20:29:30, 20:30 – де ж В.? Раптом із-за стіни почувся їдкий смішок. Сєва! Після цього голосно загиржало з десяток хлопців. Показався Сєва, Юрась, Ромчик і вся їхня гидосна комашка. В. серед них не було.

«Шо, мала, думаєш, коси розпустила – і вже красіва, да?» – Сєва говорив так голосно, що чути було на весь двір. Усі загиготіли.

Нічого, зараз прийде В. і нарешті побачить, який у нього «друг». Він йому вріже, він же не Юрась! Я роззирнулася: ось-ось мав прийти В.

«Дивіться, пацани, вона ще віре, шо Вадік прийде! – знову тупе іржання. – Дєвачка, та ти наївненька дурочка, якщо вирішила, шо Вадя в тебе втюхався!»

Не розумію, про що вони.

«Прийшла тут, панімаєш, ряжена! Діскатєка – не твоє місце, заруби собі на груді. Тут тільки красівих тьолочок пускають, поняла? Не то, шо ти!»

Що гукали «пацани», я не розібрала.

Сєва вів далі: «Ми з Вадьою заодно, поняла? Я ще давно помітив, шо ти на нього запала. Ми з ним потьорлі троха і вирішили тебе провчити – шоб не думала, шо ти така умна!»

Ги-ги-ги.

«Він мені про твою писульку ще на уроці сказав, ми з неї вмєстє посміялися. Це я все придумав, шоб він за тобой начебто приударив! Всі про це знали, тільки ти, дурочка, повелася!»

Ги-ги-ги. Га-га-га. Ох-ох-ох.

«Кстаті, вкусні яблука? То з мого дерева, шоб ти знала!»

Поки Сєва говорив, я відчувала, як один за одним умирають усі мої метелики. Один, другий, двадцятий, тисячі метеликів. Я відчувала, як це боляче – коли в тобі вмирають метелики. Я думала тільки про них, а Сєвині слова долітали до мене наче крізь сон – коли ще нестерпно хочеться спати, а мама вже будить.

«Ладно, пацани, бачите, вона якась довбанута, пішли отсюдова, хай пореве!»

Сєва під аплодисменти «пацанячого» іржання пішов туди, звідки вже з півгодини чулося «бєлиє рози, бєлиє рози, бєззащітни шипи»… Ні, я не буду ревіти. Не буде йому такого задоволення! НІ ЗА ЩО! Я більше ніколи не ревітиму. В мені вмерли всі до єдиного метелики – як я можу плакати?..

Значить, усі про це знали? Усі-всі? Що, невже й Дашка… знала? Невже… невже вона вмовляла мене простити В., знаючи, що ВОНИ задумали?!! Може, її намовив Ромчик?.. Але ж вона – моя подруга!

Додому я йти не могла. Мені хотілося провалитися крізь землю, опинитися в іншому куточку землі, переїхати, змінити школу – тільки б ніколи нікого з них не бачити! Я їм нізащо цього не прощу. НІЗАЩО!

Стало так себе жаль, дуже хотілося плакати. Але я не плакала. Зібрала волосся у хвіст і подалася додому. 33 хвилини – стільки я добиралася до місця, де живу. Хотілося замкнутися у своїй кімнаті і ніколи більше не виходити. Тільки б батьки нічого не питали! Тільки без питань! Бо інакше я не витримаю й розревуся, як завжди. А я собі пообіцяла.

…

У хаті світилося. На кухні нікого. На підлозі – кров і розбите скло. Густий червоний слід вів до великої кімнати. На підлозі сидів тато й лівою рукою намагався спинити потік крові. Тато був блідий і дуже нещасний.

«Господи! Що сталося, тату?!!» – у мене трусилися руки й тремтів голос. Я боюся крові майже так, як висоти. Татова кров була скрізь – цілими озерами. Не знаю, як давно це сталося і скільки крові тато втратив. «Треба викликати швидку!» – в паніці я забула, де в нашому досі знаходиться аптечка й що робити, щоб зупинити кров.

«У машині… аптечка», – тільки й сказав тато.

За мить я вже зав’язувала татові джгут і писала записку з часом – 21:43.

Я боялася спитати.

«Де мама?»

«В кімнаті. Не бійся, з нею все нормально. Я… я розбив рукою скло».

«Треба викликати швидку», – повторила я.

«Ні. Я… саме… заживе».

«Але ж тату! Тут стільки крові! І рана… вона сама не заживе, її треба зашити».

«Я не хочу… пояснювати в лікарні, як це сталося… Розумієш?»

«Але ж тату!» – я відчула, як по щоках у мене потекло щось гаряче й солоне.

Я взяла ганчірку й витерла таткову кров. Ганчірка вся змокла, довелося порвати ще й простирадло. Це все завтра піде у вогонь – спалити, ніколи не бачити!

Зібрала розбите скло – з дверей на мене дивилася закривавлена дірка. Мама була у моїй кімнаті. Двері зачинено зсередини. Я постукала. Мама не відповідала.

«Мамо!» – тихо сказала я.

З того боку клацнув замок.

Мама лежала, згорнувшись у клубочок, і плакала. На обличчі й руках у неї були синці.

«Мамо, тато стікає кров’ю, – я сіла поруч із мамою, щоб говорити пошепки, – йому терміново треба в лікарню».

Мама мовчала, відвернулася й голосніше заплакала.

«Мамо, він може померти!»

«Нехай…»

Я скочила, вийшла з кімнати й побігла до сусіда. Сказала, що тато тяжко поранився і йому треба в лікарню. Сам він їхати не може, бо порізав праву руку. Сусід, дядько Миколка, накинув на себе куртку й за дві хвилини вже допомагав татові сідати в машину.

О 22:44 татову руку зашили й зав’язали бинтом. Поріз виявився досить глибокий, перерізало вену – дуже довго кров не могли спинити.

О 22:53 ми подякували лікарю й поїхали додому. Татові дали заспокійливе й знеболювальне – за десять хвилин по приїзді він заснув у кімнаті, де перед тим стікав кров’ю. Я тихенько зачинила двері й пішла до мами.

Вона вже опанувала себе й лиш іноді схлипувала.

«Як він?»

«Заснув».

«Поріз дуже сильний?»

«Наклали шви».

«Я думала, що цієї ночі він мене вб’є».

«Мамо, він стікав кров’ю! Він міг померти!»

Я не могла лишатися з нею. Я їй ніколи цього не пробачу – того, що вона закрилася в кімнаті, коли він сидів у калюжі з кров’ю.

…

Цієї ночі я зовсім не спала. Це мала бути найщасливіша ніч у моєму житті.