Сьогодні я вирішила вести щоденник.
Сюди я записуватиму свої думки-враження, ділитимуся радощами й бідами (сподіваюся, більше буде радощів).
Думаю, це прикольно. От за деякий час ти візьмеш цей зошит, перегорнеш назад кілька сторінок і зможеш побачити себе вчорашню або позавчорашню, а може, навіть – річної або й трирічної давності! Мама сказала, що у школі записувала свої думки у новенький зошит і всюди носила його з собою, щоб там нічого не прочитали її батько й брати. Мій дід і дядьки. Уявляю, що вона про них писала!
Кілька днів тому я знайшла мамин старий щоденник. Коли вона його вела, мене ще не було на світі. Я шкодую, що знайшла його, шкодую, що прочитала те, що там було написано… Я б не хотіла цього всього знати!.. Мама писала, як їй тяжко з татом, як вона не хоче з ним жити і як вона його ненавидить. Називала його «козлом» і «бидлом», обіцяла від нього піти… А потім… потім у них з’явилася я. І все зруйнувала… Ні, мама цього не писала – як вона могла? Але я, мабуть, таки зруйнувала?..
Цілий день уявляла собі, що було б, якби мама тоді пішла від тата. Чи зробила б вона аборт? Чи, може, віддала б мене у притулок? Або бабусі з дідусем? Або я росла б із татком? (О Боже, як би я сказала йому про… це… про місячні?) А може, вона б покинула мене десь у дитячому будинку, а сама поїхала в Італію? Заробляти гроші, влаштовувати своє життя з іншою сім’єю й іншою мною…
Звісно, я не зізналася, що читала мамин щоденник. Почуваюся тепер так, наче скоїла страшний злочин: щоразу, коли бачу їх разом, не можу не згадувати того, що мама писала про тата, й того, що вони, можливо, мене зовсім не хотіли… Що я була зайва й нікому не потрібна, і що без мене всім було б краще… Стає так образливо, починаю грубіянити мамі, сперечатися з батьком, тікаю до своєї кімнати і плачу. Іван мене не розуміє, кричить, щоб я не ревіла, що в мене гормони і пе-ем-ес. Придурок! Він не зовсім розуміє! Хоча він теж не зовсім бажана дитина: якби не він, батьки, може, так ніколи й не одружилися, і не було б усього цього кошмару.
«Ти дурна, – каже Ваня, – кому ти поможеш своїми шмарклями?»
Він грубий, і за це я його не люблю. Він ніколи мене не розумів, ніколи за мене не заступався перед старшокласниками, ніколи не був справжнім «старшим братом». Раніше я думала, що він мене ненавидить за те, що я менша, і мене більше люблять. Тепер я знаю, що люблять нас однаково, просто вдвічі менше, ніж потрібно. Ні, він мене не ненавидить; хіба що тоді, коли я плачу, «реву». А реву я часто.
Ваня пообіцяв привезти мені з Києва кілька зошитів. Каже, що бачив дуже гарні і що таких ні в кого у школі не буде. Я йому й без зошитів простила, я ж дівчинка – завжди всім перша прощаю, завжди перша вибачаюся і завжди сама за собою мию посуд.
Батьки оголосили тимчасове перемир’я. «Тимчасове» – це я кажу, бо знаю, що це не надовго. Вони ніколи не кажуть, як довго не сваритимуться. Дивно, що вони не знають. Я відзначала в календарику дні перемир’я і найбільші скандали; вийшло: тиждень-два миру на три місяці «війни». Найбільші скандали завжди припадають на період із 15 по 20 числа місяця, найтихіші дні – на 1-3 дні. Сьогодні 25-те, винятковий день, день не по графіку. З такої нагоди, гадаю, можу з ними сьогодні помиритися.
А скоро до школи! Жду-не-діждуся цього дня! Побачити всіх-всіх: Дашку, Вальку і хлопців. І навіть за Юрою я теж, здається, скучила… Тільки Сєву бачити не хочу, але він нікуди, на жаль, не дінеться.
