Цього й треба було очікувати!
Вони знову одне одного ненавидять. Тисячі слів, які я хотіла б ніколи не чути, які нізащо ніколи-преніколи не казатиму. Я заздрю Вані: він у Києві, в гуртожитку, йому весело, він нічого не чує. Звісно, він може бути спокійним, а я – істеричка! У мене – пе-ем-ес!
Я б хотіла викреслити з календаря всі дні з 15 по 20. П’ять днів. За рік це 60. За 60 років, які мені залишилися (якщо врахувати, що я проживу до 75-ти) – набереться 3600 днів, 10 років. Тобто в найкращому випадку я проживу до 65-ти і зможу навіть вийти на пенсію. Не впевнена, що я цього хочу. Я взагалі не хочу старіти…
Інколи мені здається, що без когось із них було б краще. Я ніяк не можу визначитися, з ким хотіла б залишитися, якщо вони раптом вирішать розлучитися. З мамою? Але я боюся навіть засинати, коли ми з нею вдома лише вдвох, коли немає тата. Боюся, що вибухне котел на кухні, і всі ми помремо. Ми з мамою. Боюся, що ввірвуться грабіжники і зґвалтують спочатку маму, а потім мене. Боюся, що мама приведе в дім нового чоловіка, і той простягатиме до мене свої брудні лапи. Буває, мені сниться страшний сон, що татко помер. Прокинувшись, я насамперед іду в його кімнату й тихесенько слухаю, чи він дихає.
З татком?..
Часом я згадую, як мама нас покинула. Я була ще малою, клас, може, третій-четвертий. Мама пішла від нас, ридаючи. Сказала, що йде від тата. Я вибігла за нею надвір, хапала її за руку, вона казала, що мусить іти, що повернеться по мене, і ридала. Вона таки пішла на свою зупинку. Я стояла, довго дивилася їй услід, на ній був синій плащ… Я ридала, тато приніс мені морозива. У той день ми вчилися жити без неї… Вона повернулася на вечірньому автобусі. Тепер я розумію, що їй тоді просто нікуди було йти…
То був найгірший і водночас найкращий день у моєму житті.
Ні, я не змогла б жити без когось із них.
неділю, 15 вересня 2013 р.
понеділок, 9 вересня 2013 р.
Новенький
Щиро кажучи, я уявляла його собі зовсім не так. Це мав бути такий низенький страшненький хлопчик, неграмотний трієчник, як наш Юра. Юру до нас перевели рік тому. Він нічого не вчить і так досі й не вписався у клас, став для Сєви «хлопчиком на побігеньках». За це всі наші дівчата його зневажали. І зневажають, бо Юра досі з нами, тільки про нього якось усі постійно забувають. Він як додаток до Сєви. Щоб хихотіти з його жартів і дивитися, як собака. Без Юри Сєва би не був тим Сєвою, яким є. І за це я його зневажаю ще більше. (А ще в Юри такі противні вуса, вусики, як у таргана, тільки гірше. Коли я читала Кафчине «Перевтілення», то десь так собі й уявляла Ґреґора Замзу.)
Не розумію, як можна бути ТАКИМ?! Як можна не бачити, що з тебе всі сміються, що позаочі про тебе ТАКЕ говорять, що в ніякі ворота не лізе! Та він узагалі не мужик! Шавка!
До нас ніколи не переводили нормальних розумних хлопців, скільки себе пам’ятаю. Усе тільки тих, кого треба «протягти» до випуску й видати атестат. Тому від «новеньких» ніхто нічого не очікує. І про Вадима спочатку подумали, буде такий самий, як і решта. Як Юра, а то й гірше.
Але Вадим інакший.
По-перше, у Вадима зелені очі. І цього «по-перше» в принципі достатньо. Вадимові очі я помітила майже одразу й згадала, як після «виховної години» з Оленкою вимріювала собі «хлопця» із зеленими очима і в оливковій сорочці. Мені якось дуже стало з того смішно; я опустила очі й, мабуть, почервоніла. «Новенький», тобто Вадим, помітив це й усміхнувся. А я почервоніла ще більше й до кінця уроку намагалася не стрічатися з ним поглядами. А на перерві Вадим підсів до мене й запитав, що такого смішного було на уроці. Я збрехала, що директор, коли представляв Вадима класові, був схожий на кота Леопольда з мультика, особливо тоді, коли казав, щоб ми «не ображали нового учня». І ще розповіла, що тиждень перед тим І. В. навчала нас майже тими самими словами: «Прошу любіть і жалувать!» (І.В. дуже погано говорить українською, тому в неї й виходить оце «любіть».) Тоді я сказала, що уявила директора в рожевій краватці в горошок, і він говорив «Рібята, давайтє жить дружна!», і ледь втрималася, щоб не засміятися. Вадим і собі всміхнувся, а тоді додав: «Ну, мене ти знаєш як звати. А я тебе – ні». «Сашка, – вихопилося в мене. – Тобто Саша, Олександра…» «А ще ти почервоніла, Сашо…» – і добре, що в цей момент якраз підійшла Дашка й почала знайомитися з «новеньким», бо за секунду я й зовсім стала пекти раків і тому хутко вибігла з класу.
Більше ми з Вадимом якось не говорили. Я сиділа за своєю першою партою, з Дашкою, і не озирнулася жодного разу, хоч як і хотілося. Намагалася зосередитися на задачі з фізики, а не виходило. Мені постійно здавалося, що ззаду Вадим дивиться тільки на мене і знає, що я в цю саму хвилину думаю про його очі й ніяк не можу розв’язати задачу. На перервах кілька разів наші погляди зустрілися, і він щоразу задоволено всміхався, помітивши, як легко я червонію. Ненавиджу своє обличчя! Дашка червоніє якось так тільки щічками, тільки в одному визначеному місці щічок – у неї це виходить само собою, дуже природно й красиво, а я… я червонію, здається, всім обличчям, а то й усім тілом. Воно пече, і його неможливо закрити руками, бо руки теж червоніють… Ненавиджу, ненавиджу червоніти. Ненавиджу своє обличчя.
…
Перед сном я знову мріяла, як вчила Оленка. Тільки цього разу в мене ніяк не виходило уявити собі синій халат – під колір очей. Цього разу я носила зелений халат і оливкові домашні капці. У мене були салатові з золотистим відливом фіранки й шпалери кольору морської хвилі, зеленуваті. Але це все важко було собі уявити «правильно», в усіх деталях, бо переді мною весь час були Вадимові зелені очі…
Не розумію, як можна бути ТАКИМ?! Як можна не бачити, що з тебе всі сміються, що позаочі про тебе ТАКЕ говорять, що в ніякі ворота не лізе! Та він узагалі не мужик! Шавка!
До нас ніколи не переводили нормальних розумних хлопців, скільки себе пам’ятаю. Усе тільки тих, кого треба «протягти» до випуску й видати атестат. Тому від «новеньких» ніхто нічого не очікує. І про Вадима спочатку подумали, буде такий самий, як і решта. Як Юра, а то й гірше.
Але Вадим інакший.
По-перше, у Вадима зелені очі. І цього «по-перше» в принципі достатньо. Вадимові очі я помітила майже одразу й згадала, як після «виховної години» з Оленкою вимріювала собі «хлопця» із зеленими очима і в оливковій сорочці. Мені якось дуже стало з того смішно; я опустила очі й, мабуть, почервоніла. «Новенький», тобто Вадим, помітив це й усміхнувся. А я почервоніла ще більше й до кінця уроку намагалася не стрічатися з ним поглядами. А на перерві Вадим підсів до мене й запитав, що такого смішного було на уроці. Я збрехала, що директор, коли представляв Вадима класові, був схожий на кота Леопольда з мультика, особливо тоді, коли казав, щоб ми «не ображали нового учня». І ще розповіла, що тиждень перед тим І. В. навчала нас майже тими самими словами: «Прошу любіть і жалувать!» (І.В. дуже погано говорить українською, тому в неї й виходить оце «любіть».) Тоді я сказала, що уявила директора в рожевій краватці в горошок, і він говорив «Рібята, давайтє жить дружна!», і ледь втрималася, щоб не засміятися. Вадим і собі всміхнувся, а тоді додав: «Ну, мене ти знаєш як звати. А я тебе – ні». «Сашка, – вихопилося в мене. – Тобто Саша, Олександра…» «А ще ти почервоніла, Сашо…» – і добре, що в цей момент якраз підійшла Дашка й почала знайомитися з «новеньким», бо за секунду я й зовсім стала пекти раків і тому хутко вибігла з класу.
Більше ми з Вадимом якось не говорили. Я сиділа за своєю першою партою, з Дашкою, і не озирнулася жодного разу, хоч як і хотілося. Намагалася зосередитися на задачі з фізики, а не виходило. Мені постійно здавалося, що ззаду Вадим дивиться тільки на мене і знає, що я в цю саму хвилину думаю про його очі й ніяк не можу розв’язати задачу. На перервах кілька разів наші погляди зустрілися, і він щоразу задоволено всміхався, помітивши, як легко я червонію. Ненавиджу своє обличчя! Дашка червоніє якось так тільки щічками, тільки в одному визначеному місці щічок – у неї це виходить само собою, дуже природно й красиво, а я… я червонію, здається, всім обличчям, а то й усім тілом. Воно пече, і його неможливо закрити руками, бо руки теж червоніють… Ненавиджу, ненавиджу червоніти. Ненавиджу своє обличчя.
…
Перед сном я знову мріяла, як вчила Оленка. Тільки цього разу в мене ніяк не виходило уявити собі синій халат – під колір очей. Цього разу я носила зелений халат і оливкові домашні капці. У мене були салатові з золотистим відливом фіранки й шпалери кольору морської хвилі, зеленуваті. Але це все важко було собі уявити «правильно», в усіх деталях, бо переді мною весь час були Вадимові зелені очі…
пʼятницю, 6 вересня 2013 р.
Почалося навчання. Та ще й таке, що ніколи було й сюди щось записати. Якось так усе закрутилося… Навіть не чекала, що вересень буде таким насиченим!
У класі все по-старому. Думала, це літо щось змінить. Та нічого не змінилося: вони лишитися такі самі. Не знаю, чи я змінилася. Інколи мені здається, що так. А приходжу до школи – і це знов та сама я, не знаю, що сказати і як поводитися. Я би хотіла бути «душею компанії», як Дашка, а не виходить… Дашка – красуня і відмінниця, її всі люблять. Вона всім дає списувати, а я не даю, бо добре пишу тільки твори з української мови й літератури, а ще – із зарубіжки. От і все. Але ж як можна давати списувати ТВОРИ?! Вони не розуміють. Я би охоче поділилася контрольною з фізики чи математики, але я їх і сама не дуже добре пишу…
Я би хотіла бути такою, як Дашка. Мені навіть снилося один раз, що я переселитися на день у її тіло. Була красунею, і мене любили. Я ходила і всміхалася, ловила на собі закохані захоплені погляди однокласників і старших хлопців… Але щойно я відкривала рот, щоб із кимось поговорити, голос виявлявся мій – Сашчин – і я прокидалася, нажахана. Серце калатало, і я обіцяла собі більше ніколи не хотіти вселитися в Дашчине тіло. Ніколи-ніколи. Хіба що на один день…
…
Мало не забула. Повернулася І. В. Сказала, що з понеділка до нас у клас прийде новий учень. Вадим. Просить «любіть і жалувать».
У класі все по-старому. Думала, це літо щось змінить. Та нічого не змінилося: вони лишитися такі самі. Не знаю, чи я змінилася. Інколи мені здається, що так. А приходжу до школи – і це знов та сама я, не знаю, що сказати і як поводитися. Я би хотіла бути «душею компанії», як Дашка, а не виходить… Дашка – красуня і відмінниця, її всі люблять. Вона всім дає списувати, а я не даю, бо добре пишу тільки твори з української мови й літератури, а ще – із зарубіжки. От і все. Але ж як можна давати списувати ТВОРИ?! Вони не розуміють. Я би охоче поділилася контрольною з фізики чи математики, але я їх і сама не дуже добре пишу…
Я би хотіла бути такою, як Дашка. Мені навіть снилося один раз, що я переселитися на день у її тіло. Була красунею, і мене любили. Я ходила і всміхалася, ловила на собі закохані захоплені погляди однокласників і старших хлопців… Але щойно я відкривала рот, щоб із кимось поговорити, голос виявлявся мій – Сашчин – і я прокидалася, нажахана. Серце калатало, і я обіцяла собі більше ніколи не хотіти вселитися в Дашчине тіло. Ніколи-ніколи. Хіба що на один день…
…
Мало не забула. Повернулася І. В. Сказала, що з понеділка до нас у клас прийде новий учень. Вадим. Просить «любіть і жалувать».
неділю, 1 вересня 2013 р.
Ненавиджу перші вересня
Сьогодні в нас була дуже класна виховна година. Проводила її не І. В. (вона захворіла), а Олена Петрівна. Вона молода, а тому позаочі ми всі називаємо її просто «Оленкою». Ще вона гарно вдягається, фарбується зі смаком і з нею приємно на перерві випити чаю й запитати між іншим про те-се, «дівчаче».
А сьогодні зранку, коли знову мала бути тема про «рідний край» або «колиску чогось-там», Оленка прийшла і сказала, що вона не готувалася до «рідного краю», а тому ми поговоримо про бажання. Тільки цю розмову слід тримати в секреті, це має бути між нами – нею і класом – інакше директор неодмінно визвав би її «на килимок». Тоді запитала, чи є серед нас такі, хто нічого ніколи не загадує на день народження, новий рік, на зірку, на вперше в сезоні з’їдений фрукт чи овоч. Виявилося, що немає. Оленка зраділа і взялася розповідати нам про якусь нову теорію – як робити так, щоб наші найзаповітніші бажання збувалися. Треба, каже, продумувати їх якомога детальніше, прокручувати в голові до найменших подробиць, і тоді вони збуватимуться. Сказала, що з нею це діє. Розповіла нам про те, як вступала до університету. Каже: десь із місяць перед вступом я зовсім не могла заснути, і тому перед сном почала мріяти про те, як буду вчитися в універі. Яка в мене буде кімната в гуртязі, які фіранки повішу на вікна, як розмалюю стіни, якого кольору халат куплю для душу, який у мене буде хлопець, де ми гулятимемо вечорами… Каже, що це все вона прокручувала в голові тисячі разів. У деталях. «І от що вийшло, – загадково всміхається Оленка, – хлопець у мене з’явився не так одразу і не зовсім такий ззовні, як я собі намріяла, але все решта – включно з червоним пухнастим халатом – сталося. А головне – я вступила. І думаю, це було моє найбільш сокровенне бажання. Бо саме про це, а не про хлопця і малюнки на стінах, я думала ВЕСЬ ЧАС».
Ми всі дружно посміялися й розійшлися на перерву. Не знаю, чи хтось сприйняв цей урок усерйоз… Але мені чогось захотілося спробувати. Помріяти перед сном.
І от зараз я вимкну світло і буду мріяти.
Про те, що батьки не батьківські «перемир’я» триватимуть довше, ніж часи «війни», про те, що брат не буде таким ідіотом і козлом, про те, що Сєва припинить дражнитися… Про те, як у мене буде хлопець: високий, чорнявий, із красивою усмішкою. Він буде не такий, як усі, він буде багато читати й гарно писати. Мені неважливо, щоб він добре вчився, аби добре писав і багато читав. Не люблю, коли роблять помилки у словах, особливо «не» з дієсловами…
Ще він не матюкатиметься, як решта хлопців у класі. І не питиме горілки, тільки пиво й вино. І не куритиме. Мама каже, що це головне – щоб чоловік не курив, тато каже – головне, щоб жінка не курила, бо тоді цілуватися з нею – як із попільничкою.
І в нього будуть зелені очі, чогось я хочу, щоб були зелені. І оливкова сорочка – до зелених очей. А в мене буде синій халат – до синіх.
Але халат почекає. І університет почекає…
…Я так замріялася на уроці, що не помітила, як Сєва почепив мені на спину папірець «НЕЦІЛОВАНА». «Прокинулася» тільки тоді, коли весь клас дико заіржав… Хотілося вмазати Сєві кулаком по морді й повідрізати за таке пальці: що він узагалі про мене знає?! І чому так мене не терпить? І… звідки він знає?..
А сьогодні зранку, коли знову мала бути тема про «рідний край» або «колиску чогось-там», Оленка прийшла і сказала, що вона не готувалася до «рідного краю», а тому ми поговоримо про бажання. Тільки цю розмову слід тримати в секреті, це має бути між нами – нею і класом – інакше директор неодмінно визвав би її «на килимок». Тоді запитала, чи є серед нас такі, хто нічого ніколи не загадує на день народження, новий рік, на зірку, на вперше в сезоні з’їдений фрукт чи овоч. Виявилося, що немає. Оленка зраділа і взялася розповідати нам про якусь нову теорію – як робити так, щоб наші найзаповітніші бажання збувалися. Треба, каже, продумувати їх якомога детальніше, прокручувати в голові до найменших подробиць, і тоді вони збуватимуться. Сказала, що з нею це діє. Розповіла нам про те, як вступала до університету. Каже: десь із місяць перед вступом я зовсім не могла заснути, і тому перед сном почала мріяти про те, як буду вчитися в універі. Яка в мене буде кімната в гуртязі, які фіранки повішу на вікна, як розмалюю стіни, якого кольору халат куплю для душу, який у мене буде хлопець, де ми гулятимемо вечорами… Каже, що це все вона прокручувала в голові тисячі разів. У деталях. «І от що вийшло, – загадково всміхається Оленка, – хлопець у мене з’явився не так одразу і не зовсім такий ззовні, як я собі намріяла, але все решта – включно з червоним пухнастим халатом – сталося. А головне – я вступила. І думаю, це було моє найбільш сокровенне бажання. Бо саме про це, а не про хлопця і малюнки на стінах, я думала ВЕСЬ ЧАС».
Ми всі дружно посміялися й розійшлися на перерву. Не знаю, чи хтось сприйняв цей урок усерйоз… Але мені чогось захотілося спробувати. Помріяти перед сном.
І от зараз я вимкну світло і буду мріяти.
Про те, що батьки не батьківські «перемир’я» триватимуть довше, ніж часи «війни», про те, що брат не буде таким ідіотом і козлом, про те, що Сєва припинить дражнитися… Про те, як у мене буде хлопець: високий, чорнявий, із красивою усмішкою. Він буде не такий, як усі, він буде багато читати й гарно писати. Мені неважливо, щоб він добре вчився, аби добре писав і багато читав. Не люблю, коли роблять помилки у словах, особливо «не» з дієсловами…
Ще він не матюкатиметься, як решта хлопців у класі. І не питиме горілки, тільки пиво й вино. І не куритиме. Мама каже, що це головне – щоб чоловік не курив, тато каже – головне, щоб жінка не курила, бо тоді цілуватися з нею – як із попільничкою.
І в нього будуть зелені очі, чогось я хочу, щоб були зелені. І оливкова сорочка – до зелених очей. А в мене буде синій халат – до синіх.
Але халат почекає. І університет почекає…
…Я так замріялася на уроці, що не помітила, як Сєва почепив мені на спину папірець «НЕЦІЛОВАНА». «Прокинулася» тільки тоді, коли весь клас дико заіржав… Хотілося вмазати Сєві кулаком по морді й повідрізати за таке пальці: що він узагалі про мене знає?! І чому так мене не терпить? І… звідки він знає?..
Підписатися на:
Дописи (Atom)