Друга велика брехня

Ненавиджу своїх однокласників! Дашку – теж мені «подруга» називається! – і всіх-всіх-всіх! А найдужче ненавиджу В.! Хоча… хоча його я ненавиджу й водночас… не можу ненавидіти. Хоча він і свиня.

Сьогодні заходжу до класу, а там усі сидять – такі настовбурчені, перешіптуються. Не знаю навіть, чи вітатися. Кажу: «Привіт!» А вони – всі погляди на мене, непривітні такі, Сєва з порогу кричить: «Чуєш, Сашка, це ти шо, в газеті друкуєшся, да?!» І смішки поповзли класом, а ці придурки переглядаються між собою. А-а-а, думаю, он воно що! А Дашка ще й докидає: «І який це в тебе там, Шурочко, за студентик у бойфрендах?» І знову всі гиржуть. «Та який ще бойфренд, Дашуню! – в’їдливо процокотіла наша Валюша. – Там про грип написано! Теж мені новина – писульки про соплі й сльози!»

Захотілося провалитися під землю разом із тією бісовою газеткою. Немає в мене ніякого «студентика», вигадала я все, хіба не ясно? Але найбільше болить те, що разом зі всіма насміхається й В.… Хай уже – Дашка, хай Сєва, хай усі решта, але В.!.. Хіба він нічого не знає? Усі знають у класі, а він – може, тільки вдає, що не знає?

«Його звуть Олег, – відповідаю. – Він учиться з моїм братом, і йому дев’ятнадцять». Вимовляю ті «дев’ятнадцять» так, щоб у них заціпило.

Брехня це все, брехня. Нікого в мене немає і не буде, окрім В.!

Хоча він мене й не кохає. Він нікого не кохає…

Раптом Дашка й усі-всі замовкли, розсілися по місцях. Виявилося, у класі вже секунд двадцять як стояла вчителька. Оленка Петрівна привіталася й почала урок. Хтось переказував Коцюбинського, а мені на душі було так, мовби інший «хтось» узяв і залізними клешнями стиснув серце.

Сяк-так досиділа урок. Завтра канікули – може, всі забудуть про мого «бойфренда Олега», і все буде по-старому?..

Тепер мені сниться, як ми з В. цілуємося. Я ще ніколи ні з ким не цілувалася, але ніхто про це не знає. Якось Сєва був жартома спитав, чи я вмію. Я не знала, що відповісти, але, на щастя, він був уже випив трохи «Ізабелли» й відповів за мене: «Та ну, канєшно!». Я зітхнула з полегшенням і мовчки кивнула. Цілуватися я, звісно, не вміла. Та й досі не вмію.

У тих журналах, які тато ховає в себе на шафі, докладно описано як поцілунки, так і все інше. Однак я все рівно не уявляю собі, як це. Дашка колись казала, що мокро. Вона в мене досвідчена. Поцілувалася вперше в четвертому класі. Ясно, що не по-справжньому, але в губи. А мене ніхто цілувати не ліз. Може, тому, що я вечорами сиджу вдома й читаю? Та ну! Для справжнього принца це не перешкода! Виходить, я просто нікому-нікому не подобаюся?.. Я товста й некрасива?..

Так нічого й не придумала. Боюся, що сонник бреше, і В. тільки з мене посміється. Як я потім із ним учитимуся? Ще ж цілих півтора року!!!

В!

ВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВ

Не припиняю про нього думати. Він сниться мені ночами. В одному зі снів за мною біжить величезний бугай. Я в рожевій куртці й зеленій шапці, тих, що ще малою носила. Він біжить, я тікаю, він доганяє, я біжу швидше, але втекти не можу… Він доганяє, я кричу від жаху, обертаюся, а там – В. Тільки очі в нього вже не зелені, а хижі й червоні.

В іншому В. не бугай, а вовк. І він зазирає до мене у вікно. Я ховаюся під ковдру, він дивиться на мене й хоче виманити надвір, а я страшенно боюся. Ховаюся під ковдру з головою, В.-вовк не зникає. Він розказує мені казки, але я з-під ковдри все одно не вилажу. Ні за що!

Ще в одному сні В. став собакою. Я йшла собі додому дорогою, і з однієї дороги раптом мене помітив величезний чорний пес. Глянув так, ніби вивчав чи впізнавав. Я на нього подивилася, душа моя скочила вмить у саму глибину п’яток, сказала: «Йди собі геть! Нам не по дорозі». А пес вочевидь думав інакше: зиркнув так хижо на мене, посміхнувся й пішов поруч зі мною. Не гарчав, але той погляд… Так ми йшли – він з одного боку дороги, я з другого – аж до самого повороту в мій куток. Собака відволікся на людей, які стояли й про щось гомоніли, а я тимчасом – ходу! Так швидко я ще ніколи не бігала. Лиш зачинивши за собою хвіртку, відчула себе в безпеці – і прокинулася.

А сонник – молодець, знає, що писати! Пише, що бик – то залицяльник. То що ж, виходить, я таки подобаюся В.? Може, він просто боїться про це сказати? Може, натякнути йому якось? Записку передати чи ось солоденьке – з натяком? А може, попросити його допомогти мені з фізикою? Він наче тямить у ній більше, ні я. Або спитати, чи можна скористатися його інтернетом? Або підстерегти його, коли він буде йти додому? Не знаю… Кажуть, хлопці в таких речах бувають ще більш сором’язливі, ні дівчата. Що вони тільки на словах такі всі мачо, а на ділі – не кожен із них навіть цілувався! А послухати, то вони прям експерти з питань сексу й того, як «зняти» дівчину. Сподіваюся, В. не такий.

Дивно, але цього 15-го числа батьки не сварилися. Як і 16-го, як і решту чотири дні. Коли вони так довго живуть тихо, я починаю готуватися до чогось грандіозного. До великого-великого скандалу – з криками, биттям посуду, одержаного в подарунок на весілля, з тяганиною за волосся й хапанням за гострі ріжучі предмети, з замиканням у своїй кімнаті й закриванням вух (це вже про мене)… Коли вони не сваряться й не скандалять регулярно (кожного 15-го числа), мені здається, у них щось усередині накопичується, збирається в чорний колючий клубок і виривається одного дня з потрійною силою. Я замикаюся в себе в кімнаті й плачу, закриваю подушкою голову й питаю Бога, навіщо Він дав мені таких батьків. Бог, як правило, мовчить. Лиш одного разу він вустами якогось психолога з журналу сказав, що батьків не вибирають. І крапка.

Інколи мені здається, що краще було б, якби вони розлучилися. Ваня думає так само. Він узагалі, здається, нічим не переймається: його обходить лише його гуртожицьке життя…

Окей, – каже Ваня, – хай розлучаються. Я повнолітній, і мені не доведеться вибирати, з ким жити.

Ідіот! Як же, як же мені жити без когось із них?..

Мій перший твір, написаний майже в окопі

Сьогодні мій письменницький дебют: тато приніс газету з моїм оповіданням. Називається воно «Жити!». Це історія про дівчину, студентку, в якої все в один момент пішло шкереберть: сесію вона не склала, з коханим посварилася, батьки її не розуміють… Дівчина потрапляє в грозу, ховається під деревом, у дерево влучає блискавка – здається, що це кінець… Переконана, що помирає, моя героїня просить Бога дати їй другий шанс, обіцяє змінитися і стати сильною… Й ось, коли дівчині видається, що від блискавки горить її шкіра, виявляється, що в неї просто жар… від грипу.

Хотіла підписатися псевдонімом, але тато сказав, що на журналістику треба буде подавати свої публікації. А псевдо я вже придумала: «Любов Красива».

Колись я стану письменницею і всі вони будуть мені до лампочки. Напишу всю правду про Сєву і всіх-всіх-всіх, так, як воно є. В. кусатиме собі лікті, а математичка нарешті второпає, що її алгебра мені до дупи!

В. нарешті зі мною говорить. Йому зняли пов’язку, але на фізру ще поки не дозволяють ходити. Боже, це значить, що я можу поки не симулювати місячні, правда?

УРА!

В. живий.

Боже, дякую, що Ти почув мої молитви. Обіцяю, що більше ніколи не гратиму в баскетбол. За винятком уроків, але обіцяю бути обережною і вдавати, що в мене місячні, коли наступного разу гратимемо проти хлопців.

Намагалася запитати, як В. почувається. Здається, він тепер мене боїться… Ну, за що, за що мені таке?! Я ж не винна, що він забрав м’яча!

Найжахливіший урок у світі! Ніколи-ніколи-ніколи цей день хай не повториться!!!

О Боже! Не знаю, як таке могло трапитися! Не знаю, як дивитися тепер в очі В.!

Я така ідіотка! Корова жирна! Ну чому, чому він перехопив той м’яч?!!! Чому то був не Сєва і не Юра?! Я би їм ще й врізала на додачу!

Сьогодні на фізкультурі грали проти хлопчачої команди в баскетбол. Не знаю, чому так, але коли я граю, то розпалююся так, що мені однаково – що мама, що тато, що рідний брат, головне – виграш! Летить, значить, м’яч просто мені в руки, а тут його бере й майже подвійним сальтом перехоплює неабихто, а сам… В.! Я спершу трошки розгубилася, але ж гра є гра! Та й хотілося, щоб В. мною пишався… І я, значить, зі своїми метром сімдесятьма і шістдесятьма кілограмами як навалюся на бідолашного В.! Як привалю його! А він, упертюх, усе м’яча не відпускає. Дарма, думаю. Я його за вухо – гам! (Не знаю, що на мене найшло. Я ж кажу, що стаю некерована!) Він як завищить! Тут я помітила, як на нашу купу з мене, м’яча і Вадима насувається вся дівчача команда – зі своїми метрами шістдесят із зайвим і своїми п’ятдесятьма з чимось кілограмами кожна. Я вгризаюся в м’яча, дівчата з диким воланням з розгону падають на нас. Бідний, бідний В.

У мене тільки синці, а з ним, здається, зовсім кепсько… Після гри повели до медпункту і більше ніхто його не бачив… Біднесенький… А що, як у нього зламана рука? А що, як у нього внутрішня кровотеча? Або вивих ребра? Або зачепило важливу артерію?! А що, як він через мене помре?!!! Я не зможу собі пробачити!!! Я не зможу тоді жити… й піду, мабуть, у монастир. Я серйозно. Цілий день сьогодні про це думала. Якщо В. не виживе, я більше нікого не зможу покохати. Це так тяжко – втрачати того, кого любиш. Бачити, як він конає від болю просто під тобою…

Це нестерпно!

Нічого в голову не лізе. Не можу ні їсти, ні спати. Боюся завтра прийти до школи, а там усі плачуть і в траурі…

А мама! Хіба вона не бачить, як мені погано?! Чому чіпляється зі своїми розпитуваннями?.. Вона ж нічим не зможе допомогти!

…Боже, я більше ніколи не гратиму в баскетбол – хай тільки В. виживе! І хай у нього не буде нічого зламано…

Велика брехня

Зранку збрехала батькам, що хвора. Нагріла термометр у склянці з чаєм – і я вдома. Не хочу йти до школи. Не хочу нікого бачити. Хочу в іншу школу. Якби тільки хтось знав, як я шкодую, що три роки тому не перейшла у гімназію… То й що, що всі нові й нікого не знала? Познайомилася б, завела нових друзів, ходила б на дискотеки, спілкувалася б із хлопцями… Зате там тебе ніхто не знав би, можна було б почати життя з нової сторінки. Як новий запис у щоденнику…

До вечора, поки батьки були на роботі, я потайки читала старі батьківські журнали. Деякі знала напам’ять і все одно їх перечитувала, знову і знову. Коли тато перекладає журнали в інше таємне місце, дістаю з маминої шухляди маленькі «дамські романи». Мені соромно їх читати через відверті сцени. Хоча здається, мама здогадується, що я полюбляю читати її книжки, й навмисно лишає їх на видноті. Ці книжки я теж знаю напам’ять, але перечитувати їх чомусь не хочеться, хіба що ті кілька сторінок, де все у всіх добре або де головний герой спокушає головну героїню, де вони вперше цілуються і вперше займаються сексом. Інколи я відкриваю нову книжку на 84-й сторінці й потрапляю саме на той епізод, що треба. Плюс-мінус кілька сторінок. Тоді я читаю повільно, смакуючи кожне слово. Уявляю себе на місці головної героїні, торкаюся грудей, живота і «там»… Стає лоскітно, я забираю руку. Пишуть, що вперше «це» боляче і неприємно. Але якщо ви кохаєте одне одного, це неважливо. Так пишуть.

Дашка теж читає книжки своєї мами, на перервах ми їх обговорюємо. Дашчина мама передплачує всю серію і навіть дозволяє їй читати свої книжки. Хоча я б на Дашиному місці демонстративно відмовилася! Це так соромно – коли батьки знають, що ти знаєш!.. Бррррр! Якось мама хотіла поговорити зі мною про секс, то я ледь крізь землю не провалилася. Мама теж почервоніла й вручила мені якусь брошурку, де не було нічого нового. Усе корисне я знаю з маминих книжок і татових журналів.

Тато прийшов пізно. Сказав, що хоче зі мною поговорити. Розпитував про те, на кого я хочу вступати в універ.

«На журналіста», – відповідаю.

Я завжди так кажу, коли тато питає, ким я хочу стати. Йому подобається, що я хочу бути схожою на нього. Мамі на те ж саме питання відповідаю, що хочу бути стоматологом. Мама тішиться, що хоч хтось у нашій сім’ї зароблятиме гроші. На журналістиці, як батько, ні копійки не заробиш. Мама завжди забуває, що я дівчинка! І що боюся крові…

Тато задоволений. Каже, щоб стати добрим журналістом, потрібна практика. «Треба багато писати і вже друкуватися, – тато наголошує на слові «вже». – Якщо ти й справді цього хочеш, давай який-небудь із твоїх творів надрукуємо в нашій газеті».

Журналістика – це моя мрія, а ще, здається, я більше нічого як слід робити не вмію. З усього табеля 11 і 12 у мене лише з укрмови й л-ри. Ну, ще із зарубіжки, бо там теж треба читати і писати твори. Решта – «зі змінним успіхом». Але давати щось із свого для друку, щоб твою писанину хтось читав, крім учительки?! Та й давати, чесно кажучи, нема чого. Із того, що не по програмі, тільки ці записи в щоденнику… Але їх я НІКОЛИ НІКОМУ не дам прочитати!

В. поводиться дуже дивно: то він говорить лише зі мною, то вдає, наче не помічає, то пускає «шпильки» в мій бік… А вчора він посміхнувся, коли Сєва назвав мене «Пуголовком»… Грррррр! Ненавиджу, коли вони згадують це огидне прізвисько! Ненавиджу свої очі! Ну чому, чому, чому, Боже, Ти не дав мені нормальної зовнішності?!! За що мені ці бридкі веснянки, за що ці банькаті очі, як у пуголовка?! НЕНАВИДЖУ СВОЄ ОБЛИЧЧЯ!

Не піду ні на яку дискотеку. Ні за що на світі туди не піду.

Нещодавно я десь прочитала, буцімто щоденники пишуть тоді, коли погано. Не вірила, бо мені хотілося писати й тоді, коли було добре. Тільки тоді виходили, як правило, самі знаки оклику, а ще раз по раз хотілося намалювати квіточку чи усміхнене обличчя… І тому цей тиждень я зовсім не писала – мені було добре. У школі все гаразд. В. мені щоразу так усміхається, наче знає про мене якийсь секрет. Тільки ми майже не говоримо. Розмовляє він переважно з Дашкою і Валькою, дружить із Сєвою. Сєва наче зразу визнав, що В. йому рівня, і мені це дуже подобається…

…Може, сходити на дискотеку? Один разочок: а раптом там буде В.?