Про те, що сталося між мною, В. і Сєвою, на другий день знала вся школа. У класі стало нестерпно: спочатку всі з мене насміхалися, час від часу я ловила на собі їхні погляди, бачила, як менші класи показують пальцями й підсміюються. Старшокласники гигочуть, питають, чи сподобалася мені дискотека і чи не хочу я з ними на побачення. Я вирішила не звертати на них уваги. Проходжу повз них і голови не повернувши, навмисне довго, роблю вигляд, що я їх не бачу й не чую. Краєм ока бачу, як вони бісяться.

Керівничка зробила вигляд, що вона нічого не помічає. Не помічає, як на перервах на дошці з’являються написи «Шура – наївна дура!» і «Саша + Вадим = развод!», як Сєва обертається зі своєї парти й плюється в мене з ручки. Як Дашка демонстративно від мене відсіла до Вальки (з Ромчиком вони вже розійшлися). Як В., буває, відразу після уроку, вщипне мене за зад або торкнеться грудей. Я спалахую від образи, на що він каже: «Ну, ти ж як-не-як моя дівчина!». Хочеться врізати йому по морді – щоб не встав, щоб зламати ніс або зуба, щоб на нього все життя тикали пальцем і сміялися, як із мене. Я вже не вірю, що він міг написати ту записку, швидше за все, хтось знову вирішив пожартувати. Але вдруге той самий жарт уже не смішний, і Шура вже не така «наївна дура», як вони собі думають.

Бо що нас не вбиває, те робить нас сильнішими, правда?..

…

Ніхто не знає, як мені важко це все терпіти. Як згрібаю всі сили в кулак, щоб пройти повз них і не опустити голови. Як згадую найсмішніші епізоди з «Друзів», щоб не заплакати просто в коридорі. У школі я сама-самісінька! Однокласники поставили мене в іґнор, я для них більше не існую.

Сьогодні знайшла в кишені куртки записку:

«Пробач, це все С. Я не міг інакше. Нікому про цю записку не кажи».

Я й не сказала. Зім’яла її й викинула в найближчий смітник. Записка була без підпису, почерк – той самий, що й на попередніх. Але як я можу знати, хто писав усі інші папірці? В. чи Сєва? І що означає ця записка?..

Мені захотілося замкнутися в кімнаті й проплакати до ранку. Я не знаю, чи кохаю ще В. Не можу йому всього цього пробачити, не можу забути цього жахіття! Але якась частина мене, десь глибоко-глибоко, дуже сподівається, що цю й попередні записки писала саме рука В., і що бодай про останню з них Сєва не знає…

Вирішила ніяк не реагувати. Досить із мене «концертів».