…Я хотіла взагалі припинити сюди писати.
Тільки виявилося, що без щоденника – куди
важче. Поговорити про те, що сталося, – немає з ким. От якби тут була бабуся!
Вона би просто обійняла мене, вкрила б своєю хусткою, дала б мені виплакатися
як слід і нічого не питала. НІЧОГО! Бо я не хочу ні з ким про це говорити! Ні з
Дашкою, ні тим паче з батьками.
Коли це сталося, я хотіла порвати й спалити
цей зошит – щоб ніщо не нагадувало про мої почуття до В. Ніщо! Тепер я знаю, що
цей щоденник – це насправді єдиний мій найвірніший друг: йому і тільки йому я
можу розповісти все, нічого не приховуючи.
…
14 листопада – найжахливіший день у моєму
житті. Найжахливіший!
Я прийшла до школи – вся така щаслива й
радісна. Мені здавалося, що мене оточують найпрекрасніші й наймиліші люди на
світі, що всі мене люблять, усі зі мною як ніколи привітні, що у класі
дивовижно пахне, а в душі в мене грала музика з фільму «Амелі»…
День минув чудово. Ми з В. майже всі
перерви провели разом – розмовляли й сміялися. Мені здавалося, що всі вважають
нас парою, і я цим неймовірно пишалася: я хотіла цього хлопця і таки його
добилася! В. був такий милий, як ніколи. Пригостив мене бутербродом, сказав, що
в мене «таке довге волосся». (Я сприйняла це як комплімент!) Після уроків ми
пішли разом додому – вже ні від кого не ховаючись. Трималися за ручки і
сміялися. Вже біля мого дому В. сказав, що чекатиме мене сьогодні ввечері, о
20:30, за клубом, на дитячому майданчику. Я сказала, що обов’язково буду.
Збиралася майже три години! Душ, миття
голови, зуби, вкладання волосся (я цього зовсім не вмію робити!), макіяж, нова
сукня, колготи, чобітки, пальто – я готова о 19:13. Чекати ще рівно годину – до
клубу мені йти 17 хвилин. Батько був проти того, щоб мене пускати. Казав, що я
ще мала, і що з мене буде, якщо я в такому віці ходитиму по дискотеках. Мама
його переконала, що мені треба спілкуватися з хлопчиками, треба набувати
досвіду, бо «Шурочці треба знайти собі хорошого чоловіка». Тато ще довго не
погоджувався, я бачила, що він на мене сердиться. Але мені було байдуже! У мене
побачення з коханим, і сьогодні я вперше цілуватимуся!
Почистила ще раз на дорогу зуби, взяла про
всяк випадок жувальну гумку. 19:56 – виходжу, краще там десь почекаю, ніж
спізнюся.
Прийшла на місце о 20:20. Темно, страшно.
Нічого, – думаю, – зараз прийде В., і все буде добре. 20:22, 20:23, 20:24,
20:25, 20:27, 20:29, 20:29:30, 20:30 – де ж В.? Раптом із-за стіни почувся
їдкий смішок. Сєва! Після цього голосно загиржало з десяток хлопців. Показався
Сєва, Юрась, Ромчик і вся їхня гидосна комашка. В. серед них не було.
«Шо, мала, думаєш, коси розпустила – і вже
красіва, да?» – Сєва говорив так голосно, що чути було на весь двір. Усі
загиготіли.
Нічого, зараз прийде В. і нарешті побачить,
який у нього «друг». Він йому вріже, він же не Юрась! Я роззирнулася: ось-ось
мав прийти В.
«Дивіться, пацани, вона ще віре, шо Вадік
прийде! – знову тупе іржання. – Дєвачка, та ти наївненька дурочка, якщо
вирішила, шо Вадя в тебе втюхався!»
Не розумію, про що вони.
«Прийшла тут, панімаєш, ряжена! Діскатєка –
не твоє місце, заруби собі на груді. Тут тільки красівих тьолочок пускають,
поняла? Не то, шо ти!»
Що гукали «пацани», я не розібрала.
Сєва вів далі: «Ми з Вадьою заодно, поняла?
Я ще давно помітив, шо ти на нього запала. Ми з ним потьорлі троха і вирішили
тебе провчити – шоб не думала, шо ти така умна!»
Ги-ги-ги.
«Він мені про твою писульку ще на уроці
сказав, ми з неї вмєстє посміялися. Це я все придумав, шоб він за тобой начебто
приударив! Всі про це знали, тільки ти, дурочка, повелася!»
Ги-ги-ги. Га-га-га. Ох-ох-ох.
«Кстаті, вкусні яблука? То з мого дерева,
шоб ти знала!»
Поки Сєва говорив, я відчувала, як один за
одним умирають усі мої метелики. Один, другий, двадцятий, тисячі метеликів. Я
відчувала, як це боляче – коли в тобі вмирають метелики. Я думала тільки про
них, а Сєвині слова долітали до мене наче крізь сон – коли ще нестерпно
хочеться спати, а мама вже будить.
«Ладно, пацани, бачите, вона якась
довбанута, пішли отсюдова, хай пореве!»
Сєва під аплодисменти «пацанячого» іржання
пішов туди, звідки вже з півгодини чулося «бєлиє рози, бєлиє рози, бєззащітни
шипи»… Ні, я не буду ревіти. Не буде йому такого задоволення! НІ ЗА ЩО! Я
більше ніколи не ревітиму. В мені вмерли всі до єдиного метелики – як я можу
плакати?..
Значить, усі про це знали? Усі-всі? Що,
невже й Дашка… знала? Невже… невже вона вмовляла мене простити В., знаючи, що
ВОНИ задумали?!! Може, її намовив Ромчик?.. Але ж вона – моя подруга!
Додому я йти не могла. Мені хотілося
провалитися крізь землю, опинитися в іншому куточку землі, переїхати, змінити
школу – тільки б ніколи нікого з них не бачити! Я їм нізащо цього не прощу.
НІЗАЩО!
Стало так себе жаль, дуже хотілося плакати.
Але я не плакала. Зібрала волосся у хвіст і подалася додому. 33 хвилини –
стільки я добиралася до місця, де живу. Хотілося замкнутися у своїй кімнаті і
ніколи більше не виходити. Тільки б батьки нічого не питали! Тільки без питань!
Бо інакше я не витримаю й розревуся, як завжди. А я собі пообіцяла.
…
У хаті світилося. На кухні нікого. На
підлозі – кров і розбите скло. Густий червоний слід вів до великої кімнати. На
підлозі сидів тато й лівою рукою намагався спинити потік крові. Тато був блідий
і дуже нещасний.
«Господи! Що сталося, тату?!!» – у мене
трусилися руки й тремтів голос. Я боюся крові майже так, як висоти. Татова кров
була скрізь – цілими озерами. Не знаю, як давно це сталося і скільки крові тато
втратив. «Треба викликати швидку!» – в паніці я забула, де в нашому досі
знаходиться аптечка й що робити, щоб зупинити кров.
«У машині… аптечка», – тільки й сказав
тато.
За мить я вже зав’язувала татові джгут і
писала записку з часом – 21:43.
Я боялася спитати.
«Де мама?»
«В кімнаті. Не бійся, з нею все нормально.
Я… я розбив
рукою скло».
«Треба викликати швидку», – повторила я.
«Ні. Я… саме… заживе».
«Але ж тату! Тут стільки крові! І рана…
вона сама не заживе, її треба зашити».
«Я не хочу… пояснювати в лікарні, як це
сталося… Розумієш?»
«Але ж тату!» – я відчула, як по щоках у
мене потекло щось гаряче й солоне.
Я взяла ганчірку й витерла таткову кров.
Ганчірка вся змокла, довелося порвати ще й простирадло. Це все завтра піде у вогонь
– спалити, ніколи не бачити!
Зібрала розбите скло – з дверей на мене
дивилася закривавлена дірка. Мама була у моїй кімнаті. Двері зачинено
зсередини. Я постукала. Мама не відповідала.
«Мамо!» – тихо сказала я.
З того боку клацнув замок.
Мама лежала, згорнувшись у клубочок, і
плакала. На обличчі й руках у неї були синці.
«Мамо, тато стікає кров’ю, – я сіла поруч
із мамою, щоб говорити пошепки, – йому терміново треба в лікарню».
Мама мовчала, відвернулася й голосніше
заплакала.
«Мамо, він може померти!»
«Нехай…»
Я скочила, вийшла з кімнати й побігла до
сусіда. Сказала, що тато тяжко поранився і йому треба в лікарню. Сам він їхати
не може, бо порізав праву руку. Сусід, дядько Миколка, накинув на себе куртку й
за дві хвилини вже допомагав татові сідати в машину.
О 22:44 татову руку зашили й зав’язали
бинтом. Поріз виявився досить глибокий, перерізало вену – дуже довго кров не
могли спинити.
О 22:53 ми подякували лікарю й поїхали
додому. Татові дали заспокійливе й знеболювальне – за десять хвилин по приїзді
він заснув у кімнаті, де перед тим стікав кров’ю. Я тихенько зачинила двері й
пішла до мами.
Вона вже опанувала себе й лиш іноді
схлипувала.
«Як він?»
«Заснув».
«Поріз дуже сильний?»
«Наклали шви».
«Я думала, що цієї ночі він мене вб’є».
«Мамо, він стікав кров’ю! Він міг померти!»
Я не могла лишатися з нею. Я їй ніколи
цього не пробачу – того, що вона закрилася в кімнаті, коли він сидів у калюжі з
кров’ю.
…
Цієї ночі я зовсім не спала. Це мала бути
найщасливіша ніч у моєму житті.
