А тепер можна й познайомитися. Мене звуть Олександра К., хоча у школі як тільки не називали – Сашею, Сашкою, Санькою, Шуркою, і це не рахуючи похідних від прізвища й образливого «Пуголовок» (у молодших класах у мене були величезні ледь випуклі очі). Мама називала мене Шурочкою, тато – Саня. Мені навіть, бувало, здавалося, що вони зумисне назвали мене хлоп’ячим іменем – хотіли другого сина, а не вдалося! Я досі на них ображаюся за це ім’я, завжди хотіла бути Оксаною, Ксенею, навіть інколи Ксюхою. Ну, але ми не про це. Ми про мої 15, 16 і 17 років. По черзі.
Текст я, звісно, мусила трохи підправити: за деякі помилки мені навіть за десять років соромно. А так усе залишила по змозі без змін, навіть там, де я виглядаю відвертою ідіоткою. Ви вже пробачте, я вже не така, чесно. І ще я ще тоді, у свої 15, 16 або 17, вирвала кілька сторінок. Певно, я тоді їх таки спалила. Що ж, рукописи все ж горять, особливо, якщо їх дуже хочеш спалити. Тож у місцях, де сторінки було вирвано або ж із якихось суб’єктивних причин певні події не було записано, я кількома словами розкажу з пам’яті, що сталося, а ви вже не судіть надто строго: може, на моєму місці ви б не те що сторінки вирвали, а й увесь щоденник пошматували…
Ну, тепер, здається, все. Можна й почитати.
