Велика брехня

Зранку збрехала батькам, що хвора. Нагріла термометр у склянці з чаєм – і я вдома. Не хочу йти до школи. Не хочу нікого бачити. Хочу в іншу школу. Якби тільки хтось знав, як я шкодую, що три роки тому не перейшла у гімназію… То й що, що всі нові й нікого не знала? Познайомилася б, завела нових друзів, ходила б на дискотеки, спілкувалася б із хлопцями… Зате там тебе ніхто не знав би, можна було б почати життя з нової сторінки. Як новий запис у щоденнику…

До вечора, поки батьки були на роботі, я потайки читала старі батьківські журнали. Деякі знала напам’ять і все одно їх перечитувала, знову і знову. Коли тато перекладає журнали в інше таємне місце, дістаю з маминої шухляди маленькі «дамські романи». Мені соромно їх читати через відверті сцени. Хоча здається, мама здогадується, що я полюбляю читати її книжки, й навмисно лишає їх на видноті. Ці книжки я теж знаю напам’ять, але перечитувати їх чомусь не хочеться, хіба що ті кілька сторінок, де все у всіх добре або де головний герой спокушає головну героїню, де вони вперше цілуються і вперше займаються сексом. Інколи я відкриваю нову книжку на 84-й сторінці й потрапляю саме на той епізод, що треба. Плюс-мінус кілька сторінок. Тоді я читаю повільно, смакуючи кожне слово. Уявляю себе на місці головної героїні, торкаюся грудей, живота і «там»… Стає лоскітно, я забираю руку. Пишуть, що вперше «це» боляче і неприємно. Але якщо ви кохаєте одне одного, це неважливо. Так пишуть.

Дашка теж читає книжки своєї мами, на перервах ми їх обговорюємо. Дашчина мама передплачує всю серію і навіть дозволяє їй читати свої книжки. Хоча я б на Дашиному місці демонстративно відмовилася! Це так соромно – коли батьки знають, що ти знаєш!.. Бррррр! Якось мама хотіла поговорити зі мною про секс, то я ледь крізь землю не провалилася. Мама теж почервоніла й вручила мені якусь брошурку, де не було нічого нового. Усе корисне я знаю з маминих книжок і татових журналів.

Тато прийшов пізно. Сказав, що хоче зі мною поговорити. Розпитував про те, на кого я хочу вступати в універ.

«На журналіста», – відповідаю.

Я завжди так кажу, коли тато питає, ким я хочу стати. Йому подобається, що я хочу бути схожою на нього. Мамі на те ж саме питання відповідаю, що хочу бути стоматологом. Мама тішиться, що хоч хтось у нашій сім’ї зароблятиме гроші. На журналістиці, як батько, ні копійки не заробиш. Мама завжди забуває, що я дівчинка! І що боюся крові…

Тато задоволений. Каже, щоб стати добрим журналістом, потрібна практика. «Треба багато писати і вже друкуватися, – тато наголошує на слові «вже». – Якщо ти й справді цього хочеш, давай який-небудь із твоїх творів надрукуємо в нашій газеті».

Журналістика – це моя мрія, а ще, здається, я більше нічого як слід робити не вмію. З усього табеля 11 і 12 у мене лише з укрмови й л-ри. Ну, ще із зарубіжки, бо там теж треба читати і писати твори. Решта – «зі змінним успіхом». Але давати щось із свого для друку, щоб твою писанину хтось читав, крім учительки?! Та й давати, чесно кажучи, нема чого. Із того, що не по програмі, тільки ці записи в щоденнику… Але їх я НІКОЛИ НІКОМУ не дам прочитати!