Дивно, але цього 15-го числа батьки не сварилися. Як і 16-го, як і решту чотири дні. Коли вони так довго живуть тихо, я починаю готуватися до чогось грандіозного. До великого-великого скандалу – з криками, биттям посуду, одержаного в подарунок на весілля, з тяганиною за волосся й хапанням за гострі ріжучі предмети, з замиканням у своїй кімнаті й закриванням вух (це вже про мене)… Коли вони не сваряться й не скандалять регулярно (кожного 15-го числа), мені здається, у них щось усередині накопичується, збирається в чорний колючий клубок і виривається одного дня з потрійною силою. Я замикаюся в себе в кімнаті й плачу, закриваю подушкою голову й питаю Бога, навіщо Він дав мені таких батьків. Бог, як правило, мовчить. Лиш одного разу він вустами якогось психолога з журналу сказав, що батьків не вибирають. І крапка.

Інколи мені здається, що краще було б, якби вони розлучилися. Ваня думає так само. Він узагалі, здається, нічим не переймається: його обходить лише його гуртожицьке життя…

Окей, – каже Ваня, – хай розлучаються. Я повнолітній, і мені не доведеться вибирати, з ким жити.

Ідіот! Як же, як же мені жити без когось із них?..