Друга велика брехня

Ненавиджу своїх однокласників! Дашку – теж мені «подруга» називається! – і всіх-всіх-всіх! А найдужче ненавиджу В.! Хоча… хоча його я ненавиджу й водночас… не можу ненавидіти. Хоча він і свиня.

Сьогодні заходжу до класу, а там усі сидять – такі настовбурчені, перешіптуються. Не знаю навіть, чи вітатися. Кажу: «Привіт!» А вони – всі погляди на мене, непривітні такі, Сєва з порогу кричить: «Чуєш, Сашка, це ти шо, в газеті друкуєшся, да?!» І смішки поповзли класом, а ці придурки переглядаються між собою. А-а-а, думаю, он воно що! А Дашка ще й докидає: «І який це в тебе там, Шурочко, за студентик у бойфрендах?» І знову всі гиржуть. «Та який ще бойфренд, Дашуню! – в’їдливо процокотіла наша Валюша. – Там про грип написано! Теж мені новина – писульки про соплі й сльози!»

Захотілося провалитися під землю разом із тією бісовою газеткою. Немає в мене ніякого «студентика», вигадала я все, хіба не ясно? Але найбільше болить те, що разом зі всіма насміхається й В.… Хай уже – Дашка, хай Сєва, хай усі решта, але В.!.. Хіба він нічого не знає? Усі знають у класі, а він – може, тільки вдає, що не знає?

«Його звуть Олег, – відповідаю. – Він учиться з моїм братом, і йому дев’ятнадцять». Вимовляю ті «дев’ятнадцять» так, щоб у них заціпило.

Брехня це все, брехня. Нікого в мене немає і не буде, окрім В.!

Хоча він мене й не кохає. Він нікого не кохає…

Раптом Дашка й усі-всі замовкли, розсілися по місцях. Виявилося, у класі вже секунд двадцять як стояла вчителька. Оленка Петрівна привіталася й почала урок. Хтось переказував Коцюбинського, а мені на душі було так, мовби інший «хтось» узяв і залізними клешнями стиснув серце.

Сяк-так досиділа урок. Завтра канікули – може, всі забудуть про мого «бойфренда Олега», і все буде по-старому?..

Тепер мені сниться, як ми з В. цілуємося. Я ще ніколи ні з ким не цілувалася, але ніхто про це не знає. Якось Сєва був жартома спитав, чи я вмію. Я не знала, що відповісти, але, на щастя, він був уже випив трохи «Ізабелли» й відповів за мене: «Та ну, канєшно!». Я зітхнула з полегшенням і мовчки кивнула. Цілуватися я, звісно, не вміла. Та й досі не вмію.

У тих журналах, які тато ховає в себе на шафі, докладно описано як поцілунки, так і все інше. Однак я все рівно не уявляю собі, як це. Дашка колись казала, що мокро. Вона в мене досвідчена. Поцілувалася вперше в четвертому класі. Ясно, що не по-справжньому, але в губи. А мене ніхто цілувати не ліз. Може, тому, що я вечорами сиджу вдома й читаю? Та ну! Для справжнього принца це не перешкода! Виходить, я просто нікому-нікому не подобаюся?.. Я товста й некрасива?..

Так нічого й не придумала. Боюся, що сонник бреше, і В. тільки з мене посміється. Як я потім із ним учитимуся? Ще ж цілих півтора року!!!

В!

ВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВВ

Не припиняю про нього думати. Він сниться мені ночами. В одному зі снів за мною біжить величезний бугай. Я в рожевій куртці й зеленій шапці, тих, що ще малою носила. Він біжить, я тікаю, він доганяє, я біжу швидше, але втекти не можу… Він доганяє, я кричу від жаху, обертаюся, а там – В. Тільки очі в нього вже не зелені, а хижі й червоні.

В іншому В. не бугай, а вовк. І він зазирає до мене у вікно. Я ховаюся під ковдру, він дивиться на мене й хоче виманити надвір, а я страшенно боюся. Ховаюся під ковдру з головою, В.-вовк не зникає. Він розказує мені казки, але я з-під ковдри все одно не вилажу. Ні за що!

Ще в одному сні В. став собакою. Я йшла собі додому дорогою, і з однієї дороги раптом мене помітив величезний чорний пес. Глянув так, ніби вивчав чи впізнавав. Я на нього подивилася, душа моя скочила вмить у саму глибину п’яток, сказала: «Йди собі геть! Нам не по дорозі». А пес вочевидь думав інакше: зиркнув так хижо на мене, посміхнувся й пішов поруч зі мною. Не гарчав, але той погляд… Так ми йшли – він з одного боку дороги, я з другого – аж до самого повороту в мій куток. Собака відволікся на людей, які стояли й про щось гомоніли, а я тимчасом – ходу! Так швидко я ще ніколи не бігала. Лиш зачинивши за собою хвіртку, відчула себе в безпеці – і прокинулася.

А сонник – молодець, знає, що писати! Пише, що бик – то залицяльник. То що ж, виходить, я таки подобаюся В.? Може, він просто боїться про це сказати? Може, натякнути йому якось? Записку передати чи ось солоденьке – з натяком? А може, попросити його допомогти мені з фізикою? Він наче тямить у ній більше, ні я. Або спитати, чи можна скористатися його інтернетом? Або підстерегти його, коли він буде йти додому? Не знаю… Кажуть, хлопці в таких речах бувають ще більш сором’язливі, ні дівчата. Що вони тільки на словах такі всі мачо, а на ділі – не кожен із них навіть цілувався! А послухати, то вони прям експерти з питань сексу й того, як «зняти» дівчину. Сподіваюся, В. не такий.

Дивно, але цього 15-го числа батьки не сварилися. Як і 16-го, як і решту чотири дні. Коли вони так довго живуть тихо, я починаю готуватися до чогось грандіозного. До великого-великого скандалу – з криками, биттям посуду, одержаного в подарунок на весілля, з тяганиною за волосся й хапанням за гострі ріжучі предмети, з замиканням у своїй кімнаті й закриванням вух (це вже про мене)… Коли вони не сваряться й не скандалять регулярно (кожного 15-го числа), мені здається, у них щось усередині накопичується, збирається в чорний колючий клубок і виривається одного дня з потрійною силою. Я замикаюся в себе в кімнаті й плачу, закриваю подушкою голову й питаю Бога, навіщо Він дав мені таких батьків. Бог, як правило, мовчить. Лиш одного разу він вустами якогось психолога з журналу сказав, що батьків не вибирають. І крапка.

Інколи мені здається, що краще було б, якби вони розлучилися. Ваня думає так само. Він узагалі, здається, нічим не переймається: його обходить лише його гуртожицьке життя…

Окей, – каже Ваня, – хай розлучаються. Я повнолітній, і мені не доведеться вибирати, з ким жити.

Ідіот! Як же, як же мені жити без когось із них?..

Мій перший твір, написаний майже в окопі

Сьогодні мій письменницький дебют: тато приніс газету з моїм оповіданням. Називається воно «Жити!». Це історія про дівчину, студентку, в якої все в один момент пішло шкереберть: сесію вона не склала, з коханим посварилася, батьки її не розуміють… Дівчина потрапляє в грозу, ховається під деревом, у дерево влучає блискавка – здається, що це кінець… Переконана, що помирає, моя героїня просить Бога дати їй другий шанс, обіцяє змінитися і стати сильною… Й ось, коли дівчині видається, що від блискавки горить її шкіра, виявляється, що в неї просто жар… від грипу.

Хотіла підписатися псевдонімом, але тато сказав, що на журналістику треба буде подавати свої публікації. А псевдо я вже придумала: «Любов Красива».

Колись я стану письменницею і всі вони будуть мені до лампочки. Напишу всю правду про Сєву і всіх-всіх-всіх, так, як воно є. В. кусатиме собі лікті, а математичка нарешті второпає, що її алгебра мені до дупи!

В. нарешті зі мною говорить. Йому зняли пов’язку, але на фізру ще поки не дозволяють ходити. Боже, це значить, що я можу поки не симулювати місячні, правда?

УРА!

В. живий.

Боже, дякую, що Ти почув мої молитви. Обіцяю, що більше ніколи не гратиму в баскетбол. За винятком уроків, але обіцяю бути обережною і вдавати, що в мене місячні, коли наступного разу гратимемо проти хлопців.

Намагалася запитати, як В. почувається. Здається, він тепер мене боїться… Ну, за що, за що мені таке?! Я ж не винна, що він забрав м’яча!