15

Цього й треба було очікувати!
Вони знову одне одного ненавидять. Тисячі слів, які я хотіла б ніколи не чути, які нізащо ніколи-преніколи не казатиму. Я заздрю Вані: він у Києві, в гуртожитку, йому весело, він нічого не чує. Звісно, він може бути спокійним, а я – істеричка! У мене – пе-ем-ес!

Я б хотіла викреслити з календаря всі дні з 15 по 20. П’ять днів. За рік це 60. За 60 років, які мені залишилися (якщо врахувати, що я проживу до 75-ти) – набереться 3600 днів, 10 років. Тобто в найкращому випадку я проживу до 65-ти і зможу навіть вийти на пенсію. Не впевнена, що я цього хочу. Я взагалі не хочу старіти…

Інколи мені здається, що без когось із них було б краще. Я ніяк не можу визначитися, з ким хотіла б залишитися, якщо вони раптом вирішать розлучитися. З мамою? Але я боюся навіть засинати, коли ми з нею вдома лише вдвох, коли немає тата. Боюся, що вибухне котел на кухні, і всі ми помремо. Ми з мамою. Боюся, що ввірвуться грабіжники і зґвалтують спочатку маму, а потім мене. Боюся, що мама приведе в дім нового чоловіка, і той простягатиме до мене свої брудні лапи. Буває, мені сниться страшний сон, що татко помер. Прокинувшись, я насамперед іду в його кімнату й тихесенько слухаю, чи він дихає.

З татком?..
Часом я згадую, як мама нас покинула. Я була ще малою, клас, може, третій-четвертий. Мама пішла від нас, ридаючи. Сказала, що йде від тата. Я вибігла за нею надвір, хапала її за руку, вона казала, що мусить іти, що повернеться по мене, і ридала. Вона таки пішла на свою зупинку. Я стояла, довго дивилася їй услід, на ній був синій плащ… Я ридала, тато приніс мені морозива. У той день ми вчилися жити без неї… Вона повернулася на вечірньому автобусі. Тепер я розумію, що їй тоді просто нікуди було йти…
То був найгірший і водночас найкращий день у моєму житті.
Ні, я не змогла б жити без когось із них.