Почалося навчання. Та ще й таке, що ніколи було й сюди щось записати. Якось так усе закрутилося… Навіть не чекала, що вересень буде таким насиченим!
У класі все по-старому. Думала, це літо щось змінить. Та нічого не змінилося: вони лишитися такі самі. Не знаю, чи я змінилася. Інколи мені здається, що так. А приходжу до школи – і це знов та сама я, не знаю, що сказати і як поводитися. Я би хотіла бути «душею компанії», як Дашка, а не виходить… Дашка – красуня і відмінниця, її всі люблять. Вона всім дає списувати, а я не даю, бо добре пишу тільки твори з української мови й літератури, а ще – із зарубіжки. От і все. Але ж як можна давати списувати ТВОРИ?! Вони не розуміють. Я би охоче поділилася контрольною з фізики чи математики, але я їх і сама не дуже добре пишу…

Я би хотіла бути такою, як Дашка. Мені навіть снилося один раз, що я переселитися на день у її тіло. Була красунею, і мене любили. Я ходила і всміхалася, ловила на собі закохані захоплені погляди однокласників і старших хлопців… Але щойно я відкривала рот, щоб із кимось поговорити, голос виявлявся мій – Сашчин – і я прокидалася, нажахана. Серце калатало, і я обіцяла собі більше ніколи не хотіти вселитися в Дашчине тіло. Ніколи-ніколи. Хіба що на один день…
…
Мало не забула. Повернулася І. В. Сказала, що з понеділка до нас у клас прийде новий учень. Вадим. Просить «любіть і жалувать».