Новенький

Щиро кажучи, я уявляла його собі зовсім не так. Це мав бути такий низенький страшненький хлопчик, неграмотний трієчник, як наш Юра. Юру до нас перевели рік тому. Він нічого не вчить і так досі й не вписався у клас, став для Сєви «хлопчиком на побігеньках». За це всі наші дівчата його зневажали. І зневажають, бо Юра досі з нами, тільки про нього якось усі постійно забувають. Він як додаток до Сєви. Щоб хихотіти з його жартів і дивитися, як собака. Без Юри Сєва би не був тим Сєвою, яким є. І за це я його зневажаю ще більше. (А ще в Юри такі противні вуса, вусики, як у таргана, тільки гірше. Коли я читала Кафчине «Перевтілення», то десь так собі й уявляла Ґреґора Замзу.)
Не розумію, як можна бути ТАКИМ?! Як можна не бачити, що з тебе всі сміються, що позаочі про тебе ТАКЕ говорять, що в ніякі ворота не лізе! Та він узагалі не мужик! Шавка!
До нас ніколи не переводили нормальних розумних хлопців, скільки себе пам’ятаю. Усе тільки тих, кого треба «протягти» до випуску й видати атестат. Тому від «новеньких» ніхто нічого не очікує. І про Вадима спочатку подумали, буде такий самий, як і решта. Як Юра, а то й гірше.
Але Вадим інакший.
По-перше, у Вадима зелені очі. І цього «по-перше» в принципі достатньо. Вадимові очі я помітила майже одразу й згадала, як після «виховної години» з Оленкою вимріювала собі «хлопця» із зеленими очима і в оливковій сорочці. Мені якось дуже стало з того смішно; я опустила очі й, мабуть, почервоніла. «Новенький», тобто Вадим, помітив це й усміхнувся. А я почервоніла ще більше й до кінця уроку намагалася не стрічатися з ним поглядами. А на перерві Вадим підсів до мене й запитав, що такого смішного було на уроці. Я збрехала, що директор, коли представляв Вадима класові, був схожий на кота Леопольда з мультика, особливо тоді, коли казав, щоб ми «не ображали нового учня». І ще розповіла, що тиждень перед тим І. В. навчала нас майже тими самими словами: «Прошу любіть і жалувать!» (І.В. дуже погано говорить українською, тому в неї й виходить оце «любіть».) Тоді я сказала, що уявила директора в рожевій краватці в горошок, і він говорив «Рібята, давайтє жить дружна!», і ледь втрималася, щоб не засміятися. Вадим і собі всміхнувся, а тоді додав: «Ну, мене ти знаєш як звати. А я тебе – ні». «Сашка, – вихопилося в мене. – Тобто Саша, Олександра…» «А ще ти почервоніла, Сашо…» – і добре, що в цей момент якраз підійшла Дашка й почала знайомитися з «новеньким», бо за секунду я й зовсім стала пекти раків і тому хутко вибігла з класу.
Більше ми з Вадимом якось не говорили. Я сиділа за своєю першою партою, з Дашкою, і не озирнулася жодного разу, хоч як і хотілося. Намагалася зосередитися на задачі з фізики, а не виходило. Мені постійно здавалося, що ззаду Вадим дивиться тільки на мене і знає, що я в цю саму хвилину думаю про його очі й ніяк не можу розв’язати задачу. На перервах кілька разів наші погляди зустрілися, і він щоразу задоволено всміхався, помітивши, як легко я червонію. Ненавиджу своє обличчя! Дашка червоніє якось так тільки щічками, тільки в одному визначеному місці щічок – у неї це виходить само собою, дуже природно й красиво, а я… я червонію, здається, всім обличчям, а то й усім тілом. Воно пече, і його неможливо закрити руками, бо руки теж червоніють… Ненавиджу, ненавиджу червоніти. Ненавиджу своє обличчя.
…
Перед сном я знову мріяла, як вчила Оленка. Тільки цього разу в мене ніяк не виходило уявити собі синій халат – під колір очей. Цього разу я носила зелений халат і оливкові домашні капці. У мене були салатові з золотистим відливом фіранки й шпалери кольору морської хвилі, зеленуваті. Але це все важко було собі уявити «правильно», в усіх деталях, бо переді мною весь час були Вадимові зелені очі…