Нудьга, нудьга, нудьга!

На канікули мене заслали до діда з бабою. У батьків саме був цей період, коли три невисварені маленькі сварки стали однією великою. Вони справедливо вирішили, що краще мені цього не чути й не бачити.

Я чесно-чесно дуже-дуже люблю своїх діда й бабу, але так нудно, як у їхньому селі, мені ніде не було! Та ще й восени, коли всі дороги перетворюються на суцільне багно. З хати вийти не можна, щоб не забруднитися з ніг до голови! Ще й телевізора в них нема. Точніше є, але показує він аж три канали – всі чорно-білі й жодного музичного! І я вже мовчу про інтернет!!!

Єдине, що мене поки що рятує, – це піч. І бабина печена картопелька з салом. І ще їхні яблука. І книжки. І ще, може, те, що вони мені завжди дають грошей, коли я приїжджаю. А я саме збираю на нове платтячко – щоби спокусити В.!

…

Сьогодні бабуся так тихо підходить до мене й питає, чи є в мене хлопець. По-змовницьки так, наче подружка. Своїй іншій бабусі, татовій мамі, я на це питання завжди відповідаю, що є. Їй все одно байдуже: вона мною не дуже переймається, в неї в місті своє життя, і ще вона більше Ваньку любить. Почувши ствердну відповідь, бабуня відразу починає розповідати про свої справи, і нікому до моїх душевних терзань уже немає діла.

Ну, а мамина мама – інша (хоча їх обох звуть Наталками). Вона мене справді любить. Я в неї єдина внучка, решта всі – хлопці. Бабця сідає біля мене, обіймає (в неї такі шорсткі й на диво теплі руки – я завжди думала, що це через її чудо-піч і через хліб, який щотижня в тій печі печеться) й тихо-тихо, щоб дід не чув, питає, як у мене справи. Чи все добре у школі, як удома, які тепер хлопці і хто мені подобається. Як правило, я починаю з чогось неважливого: у школі все нормально, якби не фізика; однокласники в мене в цілому хороші, якби не Сєва; Дашка – подружка моя найкраща – інколи буває така коза, що я собі обіцяю з нею ніколи не говорити; батьки – ну, ви знаєте, бабусю, які вони, але що поробиш; і… цеє… є один хлопець… У нього зелені очі і він не такий, як інші.

«Тобі він подобається, Сашуню?» – схвильовано питає бабуся.

«Ну, – кажу, – здається, так».

Хоча інколи я не розумію, чого він хоче. Інколи він підходить до мене на перерві, і ми розмовляємо й гигочемо до самого дзвінка. Однокласники, проходячи повз нас, так собі тихенько посміхаються – думаю, вони заздрять. А буває так, що він на мене кілька днів і не гляне, навіть не вітається. Додому ніколи не проводжає, хоча ми живемо майже поряд. А ще, бабуню, кажу, він мені сниться – то в ролі бика, то вовком, а то величезним чорним собацюрою!

Коли розповідаю про собаку, мене беруть дрижаки. Бабуся кладе мені на плечі свою хустку – думає, що холодно, – і каже: «Стережися його. Бик уві сні – то хлопець, який добивається твоєї уваги, але вовка й пса краще стережися. Тим паче, що коли хлопцеві до вподоби якась дівчина, він її обов’язково проводжає додому. Носить її портфель і пригощає яблуками. Або чим там у вас пригощають?»

Мені чомусь стає так сумно за себе: він же й справді жодного разу нічим мене не пригощав! Хоча носить до школи то яблучко, то бутерброд, то цукерки… Роздає всім своїм друзякам – щедрий, бачте! Хоча, з іншого боку, дівчат він не пригощає взагалі, та й не бачила я, щоб хоча б когось він додому проводжав і за когось сумку ніс. Не було такого, точно! Я би помітила. Може, він просто соромиться перед класом? Ну, там, скажімо, будуть із нас сміятися, що ми жєніх і нєвєста, що ми пара. Хоча з Дашки ніхто не насміхався, коли вони з Ромчиком у коридорі зажималися. Кажуть, навіть лизалися, але я того не бачила.

Кажу бабці, що мій В. – він не такий зовсім. Він просто дуже соромиться до мене залицятися. Я знаю.

А сама собі знову думаю: може, йому треба допомогти, підштовхнути до більш рішучих дій? Може, таки варто сходити на ту противну дискотеку?