Атласний зошит (зі щоденника старшокласниці)

Привіт! Це мій щоденник. Не той, що шкільний (хоча вела я його у школі), а той, що особистий. Нещодавно я знайшла цей зошит, обклеєний малиновим атласом, удома, на горищі, під час весняного прибирання. Довго не вірила, що він зберігся; думала, що тоді, в той самий день, я знищила абсолютно все, що нагадувало мені про нього… Все! До останнього аркуша. Виявилося, що рука не піднялася… А втім, не розповідатиму нічого зарані. Про все ви зможете прочитати в цих записках, що їх я писала майже десять років тому, коли переживала перше кохання, перше розчарування, перший біль, першу дружбу й першу вдячність і… багато всього іншого. Учора я перечитала цю себе десятирічної давності й вирішила, що хоч там як, а все, що будь-коли було записано має право бути прочитаним. Саме тому ви тримаєте ці записки: мені хочеться нарешті ними з кимось поділитися.

А тепер можна й познайомитися. Мене звуть Олександра К., хоча у школі як тільки не називали – Сашею, Сашкою, Санькою, Шуркою, і це не рахуючи похідних від прізвища й образливого «Пуголовок» (у молодших класах у мене були величезні ледь випуклі очі). Мама називала мене Шурочкою, тато – Саня. Мені навіть, бувало, здавалося, що вони зумисне назвали мене хлоп’ячим іменем – хотіли другого сина, а не вдалося! Я досі на них ображаюся за це ім’я, завжди хотіла бути Оксаною, Ксенею, навіть інколи Ксюхою. Ну, але ми не про це. Ми про мої 15, 16 і 17 років. По черзі.

Текст я, звісно, мусила трохи підправити: за деякі помилки мені навіть за десять років соромно. А так усе залишила по змозі без змін, навіть там, де я виглядаю відвертою ідіоткою. Ви вже пробачте, я вже не така, чесно. І ще я ще тоді, у свої 15, 16 або 17, вирвала кілька сторінок. Певно, я тоді їх таки спалила. Що ж, рукописи все ж горять, особливо, якщо їх дуже хочеш спалити. Тож у місцях, де сторінки було вирвано або ж із якихось суб’єктивних причин певні події не було записано, я кількома словами розкажу з пам’яті, що сталося, а ви вже не судіть надто строго: може, на моєму місці ви б не те що сторінки вирвали, а й увесь щоденник пошматували…

Ну, тепер, здається, все. Можна й почитати.